Legal Bulletin

ПОНЯТТЯ ТА ОЗНАКИ РЕАБІЛІТАЦІЇ У ПРАВОВІЙ ДОКТРИНІ

Мунька О.М. — Thu, 28 Aug 2025 00:00:00 +0300

У статті здійснено всебічне дослідження поняття та ознак реабілітації у правовій доктрині України та зарубіжних країн. Реабілітація розглядається як важливий інститут правосуддя, що спрямований на відновлення справедливості, захист прав і свобод особи, а також на підтримку довіри суспільства до системи правосуддя. У науковій роботі висвітлено еволюцію підходів до тлумачення сутності реабілітації, її основних функцій та ознак як у юридичному, так і соціальному аспектах. Наголошується, що реабілітація не обмежується формальним виправданням особи, незаконно притягнутої до кримінальної відповідальності, а охоплює також публічне спростування безпідставних обвинувачень, відшкодування матеріальних і моральних збитків, відновлення честі, гідності та репутації.

Особливу увагу приділено аналізу чинного законодавства України, яке хоча й містить основні правові гарантії реабілітації, проте має суттєві недоліки. Зокрема, процедура реабілітації характеризується складністю та формалізмом, відсутністю ефективних механізмів компенсації, а також недостатньою підтримкою реабілітованих осіб. Це ускладнює практичне відновлення порушених прав і негативно впливає на рівень довіри до судової системи. Вивчено проблеми, що залишаються недостатньо розкритими в науковій літературі, зокрема питання суспільної довіри, механізми публічного вибачення з боку держави, а також потреба у створенні комплексної системи соціально-психологічної допомоги особам, які постраждали від неправомірних переслідувань.

У статті обґрунтована необхідність реформування законодавства з метою забезпечення реального, а не декларативного відновлення прав. Запропоновано практичні шляхи удосконалення інституту реабілітації, серед яких розширення підстав для її застосування, запровадження інституту суспільного вибачення, а також створення систем психологічної та соціальної підтримки.

Ефективна реабілітація є однією з ключових умов функціонування правової держави і критично важливою для відновлення суспільної довіри до органів правосуддя, що робить її актуальною темою для подальших досліджень і законодавчих змін.

ЕКОЛОГІЧНИЙ ТЕРОРИЗМ У КОНТЕКСТІ ЗБРОЙНОЇ АГРЕСІЇ РОСІЇ ПРОТИ УКРАЇНИ: ПРАВОВІ ТА БЕЗПЕКОВІ ВИМІРИ

Іщенко Ю.І. — Thu, 28 Aug 2025 00:00:00 +0300

Збройна агресія російської федерації проти України, що розпочалася у 2014 році та набула повномасштабних масштабів із лютого 2022 року, продемонструвала багатовимірність сучасної війни. На відміну від класичних воєн ХХ століття, сьогоднішні збройні конфлікти виходять далеко за межі традиційних воєнних дій. Вони охоплюють інформаційний простір, економічну сферу, гуманітарний вимір і, що особливо важливо, безпосередньо впливають на довкілля та кліматичну безпеку.

Війна в Україні стала яскравим прикладом того, що термін «екологічний тероризм» перестає бути абстрактним поняттям. Цілеспрямоване руйнування російськими окупантами інфраструктури, промислових підприємств, енергетичних об’єктів, сільськогосподарських угідь, лісових масивів та водних ресурсів завдає колосальної шкоди природному середовищу. Наслідки такої політики мають довгостроковий характер і виходять далеко за межі території України, впливаючи на європейський континент у цілому.

Актуальність дослідження зумовлена кількома факторами. По-перше, українська держава наразі постала перед необхідністю одночасно протистояти агресії та документувати злочини проти довкілля, щоб у майбутньому вимагати компенсацій від країни-агресора. По-друге, міжнародне право поки що не має усталеної категорії «екологічного тероризму» чи дієвого механізму відшкодування за масові екологічні злочини під час війни, що створює серйозні правові прогалини. По-третє, екологічна безпека дедалі більше інтегрується у сферу національної та міжнародної безпеки, зокрема у діяльність Європейського Союзу та НАТО, що відкриває нові перспективи для України.

Проблема екологічного тероризму в умовах збройної агресії росії проти України має не лише теоретичне, але й практичне значення. Її вивчення дозволяє зрозуміти масштаби завданої шкоди, визначити правові механізми притягнення агресора до відповідальності та напрацювати стратегії «зеленого відновлення», що стануть фундаментом майбутньої екологічно збалансованої економіки України.

ЗАСТОСУВАННЯ ВІДНОВНОГО ПРАВОСУДДЯ ЯК СПОСІБ ЗАХИСТУ ПРАВ І СВОБОД ЛЮДИНИ ТА ЇХ ТРАНСФОРМАЦІЯ В УМО- ВАХ ВОЄННОГО СТАНУ

Ізотенко К.Т. — Thu, 28 Aug 2025 00:00:00 +0300

У статті досліджено особливості впровадження відновного правосуддя у кримінальне судочинство України в умовах воєнного стану. Акцентовано увагу на проблемах традиційної каральної моделі правосуддя, яка зосереджується переважно на покаранні правопорушника та не забезпечує повною мірою захист прав потерпілих і відновлення соціальної справедливості. Визначено ключові труднощі застосування відновних практик: відсутність належної нормативно-правової бази, обмеженість інституційних механізмів, суперечності між положеннями кримінально-процесуального законодавства та міжнародними стандартами у сфері захисту прав людини. Проаналізовано досвід зарубіжних країн щодо реалізації програм медіації та інших форм відновного правосуддя, а також окреслено перспективи їх адаптації в українському правовому полі. Розвиток інституту відновного правосуддя сприятиме підвищенню довіри громадян до правоохоронної системи, зменшенню рівня рецидивної злочинності та забезпеченню балансу між правами потерпілих і правопорушників. Запропоновано напрями вдосконалення національного законодавства та механізмів імплементації міжнародних стандартів у сфері кримінального судочинства. Водночас станом на сьогодні актуальними залишаються проблеми застосування відновного правосуддя щодо дотримання прав людини у кримінальному провадженні, а також питання відшкодування шкоди та повноцінного захисту прав осіб у кримінальному провадженні. Фактично створений механізм відновного правосуддя, на думку багатьох авторів, не може повноцінно перекрити всі збитки потерпілого незважаючи на зміни у веденні Кримінального судочинства, в результаті якого повинні бути забезпечені не тільки права і свободи особи правопорушника, а й потерпілого. Основна мета відновного правосуддя – створити відновлення соціальної гармонії, а не лише здійснити покарання особи. Це може включати компенсацію, громадські роботи або інші форми відшкодування. Відновне правосуддя містить у собі превентивний аспект, а також сприяє запобіганню повторним злочинам через реабілітацію правопорушників. В Україні концепція відновного правосуддя поступово впроваджується в різних сферах, зокрема в кримінальному судочинстві, що дозволяє створити більш гуманний і ефективний підхід до вирішення конфліктів у результаті вчиненого злочину.

ВІДОБРАЖЕННЯ ОСНОВ ПРАВОВЛАДДЯ В ПОЛІТИКО-ПРАВОВІЙ ДОКТРИНІ ТОМАСА ГОББСА

Кельбя С.Г. — Mon, 25 Aug 2025 00:00:00 +0300

Зазначається, що Томас Гоббс у своєму політико-правовому вченні розглядає право як свободу особи, можливість діяти за власною волею, тобто відсутність зовнішніх обмежень. Подається усвідомлення мислителем природного права, що розумілося ним як загальне правило заборони на такі дії, що можуть зашкодити особі чи позбавити її засобів для збереження життя. Характеризується специфіка розмежування ним права і закону, де право полягає у свободі вчинків, а закон встановлює їх обмеження. Відображається позиція філософа щодо поділу законів на «природні» та «позитивні». «Природні» закони він вважав такими, що є вічними і складені з моральних чеснот, у той час як «позитивні» закони створюються на базі волі вищої влади та передаються людям як вияв волі законодавця. Аналізуються природні закони Т. Гоббса, зокрема обов’язок людини шукати мир і дотримуватися його, зберігаючи право захищати себе, схилятися до компромісу з іншими для забезпечення миру, підтримки гармонії та захисту. Подається усвідомлення філософом принципу відмови від права, що може виявлятися у формі простої відмови чи передачі прав іншій особі. Взаємну передачу прав він вважав контрактом, де можливі різні варіанти передачі права на річ або саму річ. При цьому зазначається позиція мислителя щодо існування недоторканних прав, які не можуть бути передані чи відмовлено від них. Відзначається, що мислитель виділяв три системи управління: монархічну, демократичну та аристократичну, акцентуючи, що для забезпечення стабільності і миру у суспільстві оптимальною формою державної влади є монархія. Наголошується, що чільне місце в свідомості Т. Гоббса займало питання свободи, котру мислитель розумів як можливість вільного вчинення дій згідно власних здібностей. При цьому зазначається його позиція про те, що справжня свобода полягає у відсутності обмежень для людини в її діяльності. Водночас він стверджував, що свобода підданих полягає лише в тому, що суверен дозволяє їм і регламентує їх дії, не обмежуючи свою владу. При цьому він наголошував на можливості відмови від підпорядкування наказам суверена у випадках, коли вони порушують основні права людини.

ВПЛИВ ПРАВА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ НА КОНСТИТУЦІЙНУ СИСТЕМУ УКРАЇНИ: АНТИКОРУПЦІЙНИЙ АСПЕКТ

Корнієнко О.О. — Thu, 28 Aug 2025 00:00:00 +0300

Стаття присвячена детальному аналізу впливу права Європейського Союзу на конституційну систему України, зокрема у сфері антикорупційної політики. Досліджено процес гармонізації українського законодавства з нормами ЄС, міжнародними конвенціями та рекомендаціями європейських інституцій, що передбачають дотримання принципів демократії, верховенства права, прозорості та підзвітності органів державної влади. Встановлено, що євроінтеграційний курс сприяв модернізації правової бази, створенню незалежних антикорупційних органів і формуванню комплексної системи запобігання корупційним проявам у різних сферах державного управління. У роботі детально розглянуто ключові законодавчі акти та інституційні новації з досліджуваної теми. Зокрема були проаналізовані Закони України «Про запобігання корупції» та «Про Національне антикорупційне бюро України», створення Спеціалізованої антикорупційної прокуратури і Вищого антикорупційного суду. Підкреслено роль ЄС у наданні фінансової, технічної та експертної підтримки, що забезпечило незалежність антикурупційних органів, підвищило професійний рівень їх працівників та сприяло ефективному розслідуванню корупційних правопорушень. Окремо висвітлено конституційні зміни 2019 року, які закріпили стратегічний курс України на членство в ЄС і НАТО, надаючи євроінтеграційній політиці конституційний статус і визначаючи правові рамки для імплементації європейських норм у національне законодавство. Також проаналізовано сучасні дослідження вітчизняних і зарубіжних авторів, а також оцінки міжнародних організацій, зокрема GRECO та Європейської комісії, що оцінюють ефективність антикорупційних реформ. Розглянуто соціологічні дані, які свідчать про стале зростання підтримки євроінтеграції серед громадян України, підвищення довіри до державних інституцій та значущість результативних антикорупційних механізмів. У статті було зроблено висновок, що право ЄС є визначальним чинником трансформації конституційної системи України, сприяє зміцненню демократичних принципів, підвищенню прозорості управління та формуванню незалежних інституцій. Подальший успіх інтеграції залежить від здатності держави забезпечити ефективну імплементацію норм ЄС і сталий розвиток антикорупційної політики.

«РУСЬКІ ГІРСЬКІ СТРІЛЬЦІ» В УКРАЇНСЬКОМУ ДЕРЖАВОТВОРЕННІ СЕРЕДИНИ ХІХ СТОЛІТТЯ

Прилуцький С.В. — Thu, 28 Aug 2025 00:00:00 +0300

У статті зазначається, шо станом на другу половину ХІХ ст. українське населення чітко усвідомлювало необхідність створення окремої військової формації з метою підтримки своїх національних прагнень. При цьому збройні формування мали стати ключовими для захисту українських інтересів в умовах державно-політичних конфліктів між європейськими країнами на початку ХХ століття. Констатується, що ініціативу зі створення такого виду організацій взяла на себе Головна Руська Рада. Вона посприяла утворенню цілого ряду товариств у різних місцевостях краю. Відтак, було утворено окремий військовий підрозділ «Руські гірські стрільці», основною метою діяльності яких проголошувалось забезпечення охорони карпатських переправ від вторгнення польських добровольців для допомоги повсталим проти офіційної влади мадярам, а також захист територій від осіб, які повертались з Мадярщини до Галичини. Разом з тим вони мали забезпечувати конституційний порядок і дотримання правових норм у краї. Відзначається, що у березні 1849 року проект формування руських стрільців отримав найвище схвалення влади, після чого процес формування військової організації набув широких масштабів, а чисельність стрілецької організації досягла 1400 осіб. До складу стрілецької спільноти масово залучалися місцеві жителі. Зауважується, що набір рекрутів здійснювався у співпраці з місцевою владою. На спільних засіданнях Головної Руської Ради та керівництва гірських стрільців визначалися основні засади діяльності новоствореної організації, специфічні особливості тактичної підготовки. При цьому наголошується на ініціативі офіцерського складу щодо запровадження символіки стрілецької організації, включаючи прапор, одяг та відзнаки. Акцентується, що підготовка особового складу здійснювалась українською мовою, завдяки чому правила військового устрою значно ефективніше сприймалися місцевим населенням. Констатується, що після поразки мадярського революційного повстання у 1850 році гірські стрільці були розформовані, а їхня діяльність суттєво вплинула на становлення національної самосвідомості українців у наступні роки.

МЕЖІ ДОПУСТИМОГО ОБМЕЖЕННЯ ПРАВ ЛЮДИНИ ЗАРАДИ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВ НАРОДУ У ВОЄННИЙ ПЕРІОД

Бєлявська С.Ю., Богуславська Н.В. — Thu, 28 Aug 2025 00:00:00 +0300

У статті досліджується проблематика допустимих обмежень прав людини у воєнний період, яка є однією з найскладніших у сучасній правовій науці та включає як правові, так і філософсько-етичні аспекти функціонування держави. Основна увага приділяється визначенню меж державного втручання в індивідуальні права громадян під час воєнного стану, а також забезпеченню балансу між колективною безпекою та індивідуальною свободою. Особлива роль у цьому процесі належить принципам необхідності та пропорційності, які виступають універсальним фільтром для оцінки будь-яких обмежень прав і свобод. Принцип необхідності передбачає застосування обмежень лише за наявності реальної та невідкладної загрози, яку неможливо нейтралізувати менш обтяжливими засобами, а принцип пропорційності вимагає, щоб характер та масштаб обмеження відповідали цілям захисту державних інтересів. Конституція України та спеціальні закони, зокрема Закон «Про правовий режим воєнного стану», визначають чіткі межі можливих обмежень, встановлюючи невідчужувані права, що залишаються непорушними навіть у кризових умовах. Аналіз українського законодавства та практики останніх років, зокрема після 24 лютого 2022 року, демонструє, що державні органи застосовують комплекс заходів, що істотно обмежують права громадян у сферах трудових відносин, мобілізації та свободи пересування. При цьому фактичне обмеження прав підкреслює необхідність ефективних механізмів контролю та прозорості дій держави, щоб запобігти зловживанням та тривалому звуженню прав після завершення воєнного стану. Міжнародний досвід та практика Європейського суду з прав людини підтверджують, що тимчасові обмеження прав людини можливі за умов екстремальної загрози, проте не повинні позбавляти сенсу основні права. Україна, будучи учасницею міжнародних договорів, зобов’язана забезпечувати прозорість своїх дій та співпрацювати з міжнародними органами контролю. Історичний досвід демонструє, що обмеження, запроваджені у воєнний час, нерідко зберігаються й після його завершення, що вимагає своєчасного відновлення повного обсягу прав та свобод. Межі допустимого обмеження прав людини у воєнний період визначаються багаторівневою системою гарантій, а ефективне поєднання законодавчих, судових та міжнародних механізмів контролю є ключовим для забезпечення одночасної безпеки суспільства та захисту гідності кожного громадянина.

ГЕНЕЗА ПОГЛЯДІВ НА ДЕРЖАВУ І ПРАВО У ТВОРЧІЙ СПАДЩИНІ ТА ДІЯЛЬНОСТІ АНДРІЯ ЧАЙКОВСЬКОГО

Поліщук О.С. — Thu, 28 Aug 2025 00:00:00 +0300

У статті зазначається, що Андрій Чайковський почав свій шлях правника у Львівському університеті на юридичному факультеті. Він повсякчас виступав за права української мови, особливо у сфері юриспруденції, та дотримання правил використання української мови у професійному середовищі. З цією метою ініціював заміщення іншомовних термінів вітчизняними аналогами та створення спеціалізованого часопису для обговорення мовних питань. Констатується, що А. Чайковський був шанованим правозахисником і відомою фігурою для українського селянства у справі вирішення правових конфліктів. Зауважується, що у своїй творчості А. Чайковський висвітлював проблеми українського селянства, викриваючи при цьому вади складного судового процесу, недосконалої поземельної документації та лихварські відсотки за кредитами. Аналізується позиція правника стосовно того, що невигідні умови для селян при ініціюванні судових справ суттєво знецінювали їхні права, що в підсумку призводило до їх подальшого зубожіння. Наводяться думки діяча щодо державного життя нації, підкреслюючи, що існування у складі іншої держави призводить до проблеми поступового забуття її ідентичності та історії. Зазначається, що під час своєї діяльності в уряді ЗУНР у Самборі, А. Чайковський активно підтримував ідею незалежності та прагнув вдосконалити підходи до українського державного будівництва. Він спрямовував свої зусилля на покращення державного управління, встановлення правопорядку та допомогу малозабезпеченим. Констатується, що з метою поширення національної свідомості української молоді та спадщини попередніх поколінь А. Чайковський створив значну кількість патріотичних творів. Вони здобули велику популярність серед української молоді, що дозволяло збагатити та виховати її свідомість за допомогою історичних тем. Йому вдалося створити образ героїчного козака-українця, який позитивно вплинув на формування молодого покоління та сприяв вихованню гордості за історію свого народу. Наголошується, що А. Чайковський суттєво вплинув на розвиток тогочасної правової думки, адвокатської та громадської діяльності.

ПОНЯТТЯ ТА СУТНІСТЬ ЗВИЧАЮ ЯК ДЖЕРЕЛА СІМЕЙНОГО ПРАВА

Корольова В.В. — Thu, 28 Aug 2025 00:00:00 +0300

Наукову статтю присвячено аналізу звичаю як джерела сімейного права. Підкреслюється, що значущість звичаю як джерела права зумовлена особливостями правосвідомості українського суспільства. У сучасній правовій науці звичай розглядається як соціально-нормативне явище, що виникає внаслідок тривалого і багаторазового застосування певного правила поведінки, яке визнається обов’язковим у межах конкретної спільноти. У Сімейному кодексі України звичаї використовуються як засоби регулювання сімейно-правових відносин, зокрема це передбачено статтями: 11 (врахування звичаїв при вирішенні сімейних спорів), 35 (право на вибір прізвища при реєстрації шлюбу), 51 (право подружжя на повагу до індивідуальності), 146 (визначення імені дитини). Наголошується, що після визнання державою та включення до механізму правового регулювання звичай набуває ознак джерела сімейного права, а саме: 1) тривалість та повторюваність застосування; 2) соціальне визнання; 3) публічність; 4) загальнообов’язковість; 5) нормативність; 6) легальність і легітимність. Увага також зосереджена на необхідності розмежування понять, які мають подібні зовнішні риси - звичай, звичаї ділового обороту, традиція, мораль. Попри схожість, ці категорії різняться за правовим статусом, ступенем обов’язковості та сферою застосування. Визначено, що правовий звичай може бути застосований як судами та іншими правозастосовними органами, так і громадянами - членами відповідної етнічної чи соціальної групи – за умови, що він не суперечить нормам сімейного законодавства і моральним засадам суспільства. Зроблено висновок, що норми моралі самі по собі не є джерелами сімейного права, однак саме відповідність моральним засадам є критерієм, який дозволяє відмежувати правові звичаї від інших соціальних норм. У сфері сімейного права правовий звичай найбільш тісно пов’язаний із традиціями та мораллю, оскільки всі вони формують поведінкову модель у сім’ї. Водночас лише правовий звичай, за дотримання певних умов, набуває юридичної обов’язковості та може застосовуватися судом для регулювання сімейних правовідносин.

НОРМАТИВНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ РЕСТИТУЦІЇ В УКРАЇНІ: СУЧАСНИЙ СТАН ТА ПЕРСПЕКТИВИ

Доляновська І.М., Карасьов В.І. — Thu, 28 Aug 2025 00:00:00 +0300

Стаття присвячена комплексному аналізу реституції як однієї з форм відшкодування збитків та способу відновлення порушених майнових прав у правовій системі України в умовах агресії російської федерації проти України та її регулюванню на національному й міжнародному рівнях. Розглядається багаторівнева природа реституції: від традиційної двосторонньої реституції у цивільному праві, що передбачає повернення майна за недійсним правочином, до міжнародно-правового підходу, який включає відновлення стану речей до міжнародно-протиправного діяння, а також відшкодування матеріальних збитків.

Особлива увага приділена законодавчим новелам України, зокрема Закону України №2923-IX від 23 лютого 2023 року «Про компенсацію за пошкодження та знищення окремих категорій об’єктів нерухомого майна внаслідок бойових дій, терористичних актів, диверсій, спричинених збройною агресією російської федерації проти України, та Державний реєстр майна, пошкодженого та знищеного внаслідок бойових дій, терористичних актів, диверсій, спричинених збройною агресією російської федерації проти України», який регламентує механізми компенсації за пошкоджене або знищене внаслідок бойових дій нерухоме майно, а також постановам Кабінету Міністрів, що деталізують порядок виплат у межах програми «єВідновлення». У статті проаналізовано процедуру фіксації збитків, оцінку майна комісіями, роль Реєстру пошкодженого та знищеного майна та особливості компенсаційних механізмів, включно з житловими сертифікатами та грошовими виплатами для відбудови.

Автором проаналізовано Законопроєкт №11161, що спрощує процедури компенсації для власників нерухомості на окупованих територіях і в зонах бойових дій, що свідчить про динамічний розвиток національного законодавства в напрямку захисту прав потерпілих.

Окремо висвітлюється нормативне забезпечення поновлення строків для перегляду судових рішень на підставі рішень ЄСПЛ, що посилює ефективність національних механізмів реституції. Визнається, що відсутність єдиного комплексного закону про реституцію в Україні ускладнює практичне застосування норм, що особливо актуально в умовах масштабної війни. У статті наголошується на необхідності кодифікації, гармонізації та вдосконалення реституційної політики відповідно до міжнародних стандартів та викликів перехідного правосуддя.

ПРАВОВИЙ СТАТУС СВІДКА У ГОСПОДАРСЬКОМУ ПРОЦЕСІ: ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ

Герасименко О.О., Скоряк В.В. — Thu, 28 Aug 2025 00:00:00 +0300

Стаття присвячена комплексному аналізу правового статусу свідка у господарському процесі як одного з учасників судового розгляду, що виконує допоміжну функцію у доказуванні. У роботі досліджено сутність поняття «свідок», окреслено його місце серед інших учасників процесуальних правовідносин та з’ясовано специфіку його ролі у господарському судочинстві. Враховуючи, що господарські спори здебільшого базуються на письмових, електронних та фінансово-бухгалтерських доказах, інститут свідка не є провідним у цій категорії справ. Проте його значення не можна применшувати, оскільки саме свідчення можуть слугувати важливим додатковим джерелом інформації для з’ясування обставин справи, перевірки достовірності інших доказів та формування внутрішнього переконання суду.

У статті проаналізовано основні права та обов’язки свідка, передбачені чинним Господарським процесуальним кодексом України. До них віднесено право відмовитися від надання показань у випадках, визначених законом, право на безпечні умови перебування в суді, а також обов’язок надати правдиві свідчення та з’явитися за викликом суду. Окрема увага приділена гарантіям недопустимості примушування до дачі неправдивих свідчень та відповідальності за порушення процесуальних обов’язків.

Розглянуто питання процесуальної дієздатності свідка, зокрема вікові та психофізичні критерії, а також обмеження щодо осіб, які не можуть бути допитані як свідки (судді, захисники, адвокати, священнослужителі тощо). Автори підкреслюють, що особливістю господарського процесу є відносно обмежене застосування інституту свідків у порівнянні з цивільним чи кримінальним процесом, однак у випадках виникнення потреби їхня участь стає ключовою для встановлення об’єктивної істини.

СПЕЦИФІКА РЕАЛІЗАЦІЇ ДОЗВІЛЬНИХ ПРОЦЕДУР У СФЕРІ МІСТОБУДУВАННЯ В УКРАЇНІ

Скоморовський В.Б. — Thu, 28 Aug 2025 00:00:00 +0300

На основі аналізу нормативно-правових актів, що регулюють дозвільні процедури у містобудуванні, вказується на важливість дотримання законності через державний архітектурно-будівельний контроль, містобудівний моніторинг та юридичну відповідальність за порушення. Зазначається, що державний контроль у сфері містобудівництва проводиться центральним органом влади, органами місцевого самоврядування та іншими уповноваженими структурами. При цьому містобудівний моніторинг включає систему спостережень, аналіз виконання містобудівної документації та прогнозування стану об’єктів з урахуванням вимог законодавства. Зауважується, що недосконалість законодавства у цій сфері часто призводить до проблем ефективного правового регулювання, зокрема на рівні окремих нормативно-правових актів. У зв’язку з цим акцентується на необхідності удосконалення законодавства для забезпечення ефективного контролю та виконання вимог у галузі будівництва. Наголошується, що дозвільна діяльність у сфері містобудування вимагає визначення пріоритетів в діяльності органів публічної влади, уникання надмірного формалізму та врахування публічного і приватного інтересів. Для ефективності цієї діяльності дозвільні органи повинні забезпечувати безпеку містобудівництва, причому враховуючи не лише функцію суб’єктів дозвільної діяльності, але й суб’єктів правотворчості. Відзначається, що законодавство та нормативні акти дозвільних органів повинні відповідати визначеним пріоритетам, що гарантує раціональність та прозорість у процесі здійснення дозвільної діяльності у сфері містобудування. Акцентується, що у рамках реформи містобудівної діяльності в Україні основна увага має приділятися внесенню змін до законодавства про дозвільну діяльність у цій сфері, при цьому закони повинні відповідати пріоритетам та принципам дозвільної діяльності, забезпечуючи безпеку людини та держави. Відзначається, що систематизація законодавства у сфері містобудівної діяльності має сприяти усуненню дублювання положень та недоліків у правовому регулюванні у сфері містобудівництва та дозвільної діяльності. Пропонується провести кодифікацію законодавства у цій галузі з урахуванням інтересів учасників суспільних відносин, що сприятиме оптимізації кількості нормативно-правових актів, покращенню якості законодавства та розвитку зв’язків між ними.

ПРАВОВІДНОСИНИ ЩОДО АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ДОЗВІЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ У СФЕРІ МІСТОБУДУВАННЯ В УКРАЇНІ

Онисковець М.Ю. — Thu, 28 Aug 2025 00:00:00 +0300

. У статті комплексно досліджено адміністративно-правове регулювання дозвільної діяльності у сфері містобудування в Україні в контексті сучасних викликів та необхідності приведення національного законодавства у відповідність до європейських стандартів. Проаналізовано наукові підходи до розуміння змісту та функціонального призначення дозвільних процедур, розкрито структуру відповідних правовідносин та охарактеризовано особливості нормативно-правового забезпечення у цій сфері. Окрема увага приділена дослідженню позицій українських правознавців щодо недоліків чинної системи дозвільного регулювання, зокрема її фрагментарності, складності процедур, відсутності єдиного кодифікованого акту, неефективності механізмів контролю й притягнення до адміністративної відповідальності. Визначено практичні особливості реалізації адміністративно-правових відносин щодо дозвільної діяльності у сфері містобудування. Виявлено, що успішність дозвільної політики значною мірою зумовлюється наявністю чітко визначених процедур, автоматизацією адміністративних процесів, прозорістю прийняття рішень, ефективною судовою та позасудовою захищеністю прав суб’єктів містобудування. Обґрунтовано необхідність запровадження інтегрованого підходу до реформування дозвільної системи в Україні, який поєднував би кращі європейські практики з національними правовими традиціями та враховував би сучасні виклики, пов’язані з воєнним станом, процесами відбудови та потребами сталого розвитку. Запропоновано напрями вдосконалення законодавства: кодифікація містобудівних норм, створення електронного реєстру дозвільних документів, підвищення відповідальності посадових осіб, що приймають дозвільні рішення. Україні запропоновано імплементувати позитивний зарубіжний досвід у сфері адміністративно-правового регулювання, зокрема щодо цифровізації дозвільних процедур та автоматизації адміністративних процесів. Перехід до електронної моделі видачі дозвільних документів сприятиме підвищенню прозорості, зменшенню корупційних ризиків і забезпеченню оперативності прийняття управлінських рішень.

ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ ОСНОВИ ПРОТИДІЇ ІНФОРМАЦІЙНОМУ ТЕРОРИЗМУ В УМОВАХ ЗБРОЙНОЇ АГРЕСІЇ РОСІЇ ПРОТИ УКРАЇНИ

Сидор В.Д., Перепадін К.В. — Thu, 28 Aug 2025 00:00:00 +0300

Стаття присвячена теоретико-правовому аналізу інформаційного тероризму як ключового інструмента гібридної війни в умовах повномасштабної збройної агресії російської федерації проти України. Автор розглядає інформаційний тероризм як системну загрозу, що реалізується через дезінформаційні кампанії, кібератаки, маніпулятивні технології, спрямовані на підрив національної безпеки, створення паніки, недовіри до органів влади, а також дестабілізацію суспільства у період воєнного стану. Визначено, що чинне українське законодавство, попри наявність загальних положень про боротьбу з тероризмом і забезпечення інформаційної безпеки, не містить чіткого визначення поняття «інформаційний тероризм», що ускладнює ефективну протидію цьому явищу. У межах дослідження запропоновано концептуальну модель правового визначення інформаційного тероризму, здійснено порівняльно-правовий аналіз суміжних понять – інформаційна війна, кібертероризм, пропаганда. Проаналізовано існуючу нормативно-правову базу у сфері інформаційної безпеки, кіберзахисту та боротьби з тероризмом, зокрема Конституцію України, Закон України «Про національну безпеку», аналітичні документи РНБОУ, Стратегію інформаційної безпеки.

Автори обґрунтовують необхідність комплексного підходу до протидії інформаційному тероризму, який має включати законодавче врегулювання, інституційне посилення, розвиток державно-приватного партнерства, міжнародну співпрацю та підвищення медіаграмотності населення. У висновках підкреслюється, що вдосконалення теоретико-правових основ протидії інформаційному тероризму є важливою умовою захисту інформаційного простору України, забезпечення інформаційної безпеки та зміцнення національної безпеки в умовах гібридної війни.

ЦИФРОВІЗАЦІЯ ЮРИДИЧНОГО ДІЛОВОДСТВА: ВИКЛИКИ ЕЛЕКТРОННОГО ДОКУМЕНТООБІГУ ТА ЗАХИСТУ ДАНИХ

Степаненко Н.В., Лебедь М.О. — Thu, 28 Aug 2025 00:00:00 +0300

У статті здійснено комплексний аналіз процесу цифровізації юридичного діловодства в Україні, розглянуто правові, технічні та організаційні аспекти впровадження електронного документообігу. Визначено, що перехід на електронний формат документообігу є частиною національної стратегії з подолання бюрократичних бар’єрів, зменшення корупційних ризиків і підвищення ефективності управління. Особлива увага приділяється правовому статусу електронного документа та ролі кваліфікованого електронного підпису (КЕП), який надає документу повну юридичну силу. На підставі аналізу судової практики доведено, що використання простого чи удосконаленого електронного підпису (УЕП, ПЕП) може створювати додаткові правові ризики.

Розглянуто проблему довгострокового зберігання електронних документів та необхідність використання спеціалізованих архівних рішень, що відповідають ДСТУ та забезпечують збереження міток часу й сертифікатів підпису. Висвітлено питання кібербезпеки, включно з необхідністю впровадження сучасних криптографічних протоколів, двофакторної аутентифікації, VPN-з’єднань, внутрішніх регламентів доступу та регулярних аудитів.

З огляду на євроінтеграційний курс України, акцентовано увагу на гармонізації національного законодавства з регламентом eIDAS ЄС, що забезпечить взаємне визнання електронних підписів та сприятиме міжнародній співпраці.

Окремо розглянуто людський фактор як вагомий бар’єр цифровізації: психологічний опір, відсутність довіри та недостатній рівень цифрової грамотності. Запропоновано необхідність комплексного підходу, що включає не лише технічні інновації, але й освітні програми, правові зміни та організаційні заходи.

Результати дослідження можуть бути використані органами державної влади, юридичними департаментами підприємств, адвокатськими об’єднаннями та ІТ-компаніями, що спеціалізуються на розробці рішень для електронного документообігу.

ПРОБЛЕМИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ПЛАТЕЖІВ У СФЕРІ ЕЛЕКТРОННОЇ КОМЕРЦІЇ

Дзісяк О.П., Цвик О.В. — Thu, 28 Aug 2025 00:00:00 +0300

У статті проведено всебічний аналіз чинної нормативно-правової бази України, що регламентує здійснення електронних платіжних операцій, з урахуванням глобальних тенденцій, технологічних інновацій і викликів, пов’язаних із кібербезпекою, захистом персональних даних, а також міжнародною інтеграцією правових стандартів. Особлива увага приділена виявленню ключових прогалин і суперечностей у національному законодавстві, що ускладнюють ефективне функціонування платіжних систем у цифровому середовищі, а також аналізу механізмів правового захисту учасників ринку електронної комерції. Висвітлено вплив пандемії COVID-19 та воєнних дій на особливості розвитку електронних платежів в Україні, що актуалізує потребу оперативного вдосконалення регуляторних підходів.

Авторський підхід полягає у комплексній інтеграції теоретичних засад фінансового права, практичних рекомендацій із захисту кіберпростору та міжнародного права, що дає змогу сформувати концептуальні засади модернізації законодавства з урахуванням принципів технологічної нейтральності, гнучкості та захисту прав усіх суб’єктів господарювання. Запропоновано низку конкретних рекомендацій, серед яких пріоритетним є створення єдиного спеціалізованого нормативного акту, гармонізація вітчизняного законодавства з європейськими та світовими стандартами, удосконалення систем ідентифікації та аутентифікації користувачів, а також розбудова ефективних механізмів вирішення спорів у сфері електронних платежів.

Результати дослідження мають значний теоретичний та практичний потенціал, можуть слугувати методологічною основою для подальших наукових пошуків та стратегією законодавчої політики, спрямованої на забезпечення безперебійного та безпечного розвитку електронної комерції в Україні. Водночас наголошено на важливості поєднання правових реформ із технологічними інноваціями, що створює умови для формування конкурентоспроможної фінансової екосистеми та інтеграції України у глобальний цифровий ринок.

ЕВОЛЮЦІЯ ФОРМУВАННЯ ІНДЕКСНИХ КАДАСТРОВИХ КАРТ ТА ЇХ РОЛЬ У ВИЗНАЧЕННІ МЕЖ НАСЕЛЕНИХ ПУНКТІВ В УКРАЇНІ

Гуриненко О.М. — Thu, 28 Aug 2025 00:00:00 +0300

Останні зміни до законодавства та нещодавні тенденції цифровізації діяльності державних органів та органів місцевого самоврядування, підтверджують нагальність використання цифрових доказів визначення меж населених пунктів в Україні. Водночас виникнення такої категорії як індексна кадастрова карта було зумовлено необхідністю автоматизації процесів ідентифікації місцезнаходження земельної ділянки та інших об’єктів нерухомого майна, розташованих на земельній ділянці, яке було вирішено шляхом присвоєння унікального кадастрового номеру земельній ділянці, який містив посилання на певну адміністративно- територіальну одиницю. Продовженням кадастрового номеру земельної ділянки мала бути нумерацію інших об’єктів нерухомості, розташованих на такій земельній ділянці.

У статті проаналізовано ретроспективне та сучасне нормативне регулювання процесу створення та затвердження індексних кадастрових карт, а також їх значення в частині встановлення меж територій населених пунктів.

Базове нормативне регулювання індексних кадастрових карт завдячує специфічному підзаконному нормативному акту – вказівкам Держкомзему України. Завдяки вказаним вказівкам було забезпечене первинне регулювання процесу розроблення індексних кадастрових карт.

Індексні кадастрові карти формувалися саме з метою автоматизованого присвоєння унікального кадастрового номеру земельним ділянкам та виконували технічну роль відображення земельних ділянок в межах адміністративно-територіальних утворень на відповідному рівні.

Обґрунтовано періодизацію створення індексних кадастрових карт з 1998 року по сучасний період. Наведено приклади ретроспективного затвердження органом виконавчої влади індексних кадастрових карт. Також наведено різні критерії класифікації індексних кадастрових карт.

Чинне на даний час законодавство передбачає, що відомості про межі адміністративно-територіальних одиниць, які були встановлені до набрання чинності Законом України «Про землеустрій», вносяться до Державного земельного кадастру на підставі проектів формування території і встановлення меж сільських, селищних рад, індексних кадастрових карт (планів), інших офіційних картографічних та архівних матеріалів.

Проаналізовані сучасні вимоги нормативних документів щодо процесу розроблення та затвердження індексних кадастрових карт. Висвітлено еволюцію повноважень щодо затвердження індексних кадастрових карт від органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування до територіальних органів земельних ресурсів, в сучасному періоді до Держгеокадастру України. Фінальним етапом реалізації положень індексних кадастрових карт має бути їх внесення до даних державного земельного кадастру.

ПРОБЛЕМИ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВА НА ІНФОРМАЦІЮ У СФЕРІ УПРАВЛІННЯ ВІДХОДАМИ СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА В УКРАЇНІ

Ткаченко О.М. — Thu, 28 Aug 2025 00:00:00 +0300

У статті аналізуються проблеми реалізації права на екологічну інформацію у сфері управління сільськогосподарськими відходами в Україні з урахуванням воєнних ризиків і трансформацій екологічного законодавства. Визначено, що це право належить до так званих третіх поколінь прав людини – колективних, екологічних і солідарних прав, що спрямовані на забезпечення сталого розвитку та екологічної справедливості. Право на інформацію про довкілля, зокрема відходи, є ключовим інструментом сталого розвитку та екологічної безпеки в Україні. Правові засади доступу до екологічної інформації про відходи закріплено в Конституції України, базових законах та міжнародних договорах. Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» серед екологічних прав громадян включає і право громадян на вільний доступ до інформації про стан навколишнього природного середовища (екологічна інформація) та вільне отримання, використання, поширення та зберігання такої інформації, за винятком обмежень, встановлених законом. Разом із тим спеціальне регулювання у сфері управління відходами почало формуватися лише після прийняття Закону України «Про управління відходами» (2022), який передбачає створення єдиної інформаційної системи та відкритих реєстрів. У статті підкреслюється, що на практиці виникають значні перешкоди для реалізації права на інформацію через відсутність дієвих механізмів доступу до даних, низьку інформованість громадськості, термінологічну невизначеність та відсутність єдиної інформаційної інфраструктури. Додатковим викликом є воєнні дії, що призвели до зменшення площ сільськогосподарських угідь, появи значних обсягів «відходів війни» та потреби в оперативному прийнятті рішень щодо їх утилізації. Обґрунтовано доцільність розроблення спеціальних норм щодо інформаційного забезпечення управління сільськогосподарськими та воєнними відходами, гармонізації українського законодавства з принципами ЄС, розвитку цифрових платформ для моніторингу й залучення громадськості до екологічного контролю.

ЕТИЧНІ ВИКЛИКИ ЦИФРОВОЇ ТРАНСФОРМАЦІЇ ПРАВОСУДДЯ

Горєлова В.Ю. — Thu, 28 Aug 2025 00:00:00 +0300

Актуальність дослідження полягає у вивченні етичних викликів, пов’язаних із цифровою трансформацією правосуддя, яка є невід’ємною частиною сучасного розвитку судової системи. Використання штучного інтелекту, алгоритмічних систем та автоматизації судових процесів підвищує ефективність і прозорість правосуддя, але водночас створює ризики дискримінації, порушення конфіденційності даних та впливу на традиційні принципи судочинства. Зокрема, алгоритмічна упередженість, яка виникає через використання історичних даних, може відтворювати соціальні нерівності, що суперечить принципам справедливості та рівності перед законом. Крім того, зростання обсягів електронних даних створює загрози для конфіденційності та приватності осіб, які беруть участь у судових процесах. Метою дослідження є виявлення та аналіз етичних викликів цифрової трансформації правосуддя, оцінка їх впливу на принципи справедливого суду та розробка рекомендацій для етичного регулювання цифрових технологій у судовій системі. Методи аналізу включають порівняльно-правовий підхід, системний аналіз, кількісні та якісні методи дослідження, а також вивчення міжнародного досвіду, зокрема практики таких країн, як Естонія, Нідерланди, США, Канада, Великобританія та Сінгапур. Отримані результати підтверджують, що алгоритмічна упередженість, порушення конфіденційності даних та вплив на традиційні принципи правосуддя є ключовими викликами. Для їх подолання запропоновано впровадження незалежного аудиту алгоритмів, розробку законодавчих механізмів регулювання цифрових рішень, забезпечення прозорості судових процесів та інтеграцію міжнародних стандартів захисту даних. Практична цінність дослідження полягає у формуванні основ для національної стратегії етичної цифровізації правосуддя, спрямованої на забезпечення справедливості, прозорості та довіри до судової системи в умовах глобальних технологічних змін.