Legal Bulletin

РОЛЬ І ЗНАЧЕННЯ СІЧОВОГО СТРІЛЕЦТВА В УКРАЇНСЬКОМУ ДЕРЖАВОТВОРЕННІ КІНЦЯ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТ.

Скоморовський В.Б. — 2026-03-26

У статті досліджується роль і значення січового стрілецтва в українському державотворенні кінця ХІХ – початку ХХ ст. Зазначається, що організація «Січ» постала на тлі національного руху в Австро-Угорщині наприкінці XIX – початку XX століття як спортивно-пожежна організація на початковому етапі, з часом перетворилася на впливову військово-патріотичну структуру, яка відіграла важливу роль у формуванні української державності. Наголошується на ключовій ролі К. Трильовського у процесі заснування та створення організаційних засад функціонування січового руху. Акцентується, що перші спроби створення «Січі» відбулися в кінці ХІХ століття, а статутні документи організації були затверджені 8 березня 1900 року, що стало основою для подальшої легалізації січового руху в українських землях. Відзначається, що на перших порах головною метою діяльності товариства було залучення населення до навчання протипожежній справі, гімнастиці та культурно-освітніх проєктах, а членами товариства могли бути особи, незалежно від статі, що відзначалося новаторським підходом у діяльності тогочасних організацій. Характеризуються статутні завдання товариства із визначенням основоположної ідеї рівності всіх людей, що виключало будь-які форми дискримінації. Підкреслюється також ідея соборності, що акцентувала на національній та духовній єдності всього українського народу. Зазначається, що січовий рух поступово розвивався та утверджувався серед українців завдяки принципам демократизму, рівноправності та поваги до людської гідності. Ці принципи були близькими по духу для населення, що спонукало його до вступу в «Січі». Відображаються трансформаційні процеси перетворення січової ідеї в стрілецьку з визначенням тих факторів, які на них вплинули. Йдеться, насамперед, про специфіку суспільно-політичних процесів у західноукраїнських землях цього періоду та нездатність вирішення питання самовизначення українців лише мирним, парламентським шляхом. З огляду на це обґрунтовується, що розвиток січової ідеї став основою для формування української організації військового типу «Українські Січові Стрільці», установчі збори якої відбулися 18 березня 1913 року. Зазначається, що в наступні роки Українські січові стрільці активно брали участь у військових операціях в складі австрійської армії, стали основою для створення Української Галицької Армії, брали активну участь у національно-визвольних змаганнях 1917-1921 років.

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ ЛЮДИНИ В УМОВАХ НАДЗВИЧАЙНОГО ЧИ ВОЄННОГО СТАНУ: БАЛАНС МІЖ БЕЗПЕКОЮ ТА СВОБОДАМИ

Степаненко Н.В. — 2026-03-26

Стаття присвячена комплексному аналізу забезпечення прав і свобод людини в умовах надзвичайного чи воєнного стану з акцентом на пошук балансу між вимогами національної безпеки та збереженням демократичних свобод. Наголошується, що права людини є фундаментальною цінністю демократичної правової держави, а їх захист –невід’ємним елементом принципу верховенства права навіть у кризових умовах. Розкрито конституційні та міжнародно-правові засади обмеження прав і свобод, зокрема положення Конституції України, Європейської конвенції з прав людини та Міжнародного пакту про громадянські та політичні права. Окрему увагу приділено практиці Європейського суду з прав людини щодо допустимості та меж таких обмежень. Також проаналізовано критерії необхідності, законності та пропорційності втручання держави у права людини. Зроблено висновки щодо важливості дотримання міжнародних стандартів навіть в умовах збройного конфлікту. У роботі детально та зрозуміло проаналізовано правовий режим воєнного стану в Україні з акцентом на його вплив на права і свободи людини. Розглянуто, які саме права можуть бути тимчасово обмежені в умовах війни, а які є абсолютними та не можуть бути обмежені за жодних обставин. Окрему увагу приділено принципу пропорційності, що застосовується у практиці Європейського суду з прав людини, як ключовому орієнтиру для оцінки законності та обґрунтованості втручання держави у сферу прав людини, з урахуванням безпеки та суспільних потреб. Досліджено проблеми реалізації права на доступ до інформації та свободи вираження поглядів в умовах воєнного стану, а також значення судового, парламентського та міжнародного контролю за дотриманням прав людини. Окремо акцентовано увагу на документованих порушеннях прав цивільного населення на тимчасово окупованих територіях, що підтверджує необхідність постійного моніторингу та вдосконалення правових механізмів захисту. Зроблено висновок, що ефективне забезпечення прав людини в умовах війни можливе лише за умови законності, прозорості державних рішень, дотримання принципу пропорційності та відповідності міжнародним стандартам, що є запорукою збереження демократичного характеру держави.

ВЗАЄМОДІЯ ПОЛІЦІЇ З СУДОВО- ПРОКУРОРСЬКИМИ ОРГАНАМИ В ХОДІ СУДОВОЇ РЕФОРМИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ ст. В РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ

Ярмиш О.Н. — 2026-03-26

Констатується, що інститут судових слідчих був створений указом імператора Олександра II 8 червня 1860 року, що офіційно відокремило слідчу частину від поліції. При цьому судові слідчі відповідали за провадження слідств у кримінальних справах на рівні повітів і міст. Одночасно були прийняті «Наказ судовим слідчим» та «Наказ поліції про провадження дізнання щодо подій, які можуть містити в собі злочин чи провину». Зазначається, що судові статути 1864 року внесли суттєві зміни в правове становище судових слідчих, їхні стосунки з поліцією, прокуратурою та судом, а також змінили порядок провадження попереднього слідства. Так, регламентувалася участь поліції у кримінальних справах, зокрема в процесі попереднього слідства через три основні форми: дізнання, виконання окремих слідчих дій та виконання доручень слідчого, включаючи розшук. Характеризується специфіка дізнання, що мало на меті зібрання попередніх відомостей, які використовуються судовим слідчим для подальшого розслідування. Так, поліція зобов’язана негайно повідомляти судового слідчого та прокурора про будь-які події, що містять ознаки злочину, не пізніше ніж через добу після отримання інформації, а у разі відсутності слідчого чи прокурора, поліція проводить дізнання самостійно. Акцентується, що поліція мала право збирати необхідні відомості через розшуки, словесні розпитування та негласне спостереження, при цьому дотримуючись обмежень, які не порушують свободу громадян. Деталізується на словесних розпитуваннях поліції, що відрізнялися від формального допиту, оскільки поліція не мала права примушувати осіб з’являтися для свідчень, а також не вела протоколи в такій же формі, як це робить судовий слідчий, що впливає на ступінь достовірності отриманих відомостей. Зауважується, що з метою покращення методичного забезпечення діяльності поліції у розслідуванні злочинів, Урядовий Сенат ухвалив рішення 25 травня 1871 року, яке надало прокурорам судових палат право надання загальних роз’яснень щодо порядку провадження у кримінальних справах, що було підтверджено циркулярним розпорядженням міністра юстиції від 31 січня 1881 року. Зазначається, що розслідування злочинів не обмежувалося лише поліцією, а проводилися також військовим начальством у випадках злочинів, вчинених військовослужбовцями, цивільним начальством за посадовими злочинами, духовенством у справах релігійних провин, чиновниками певних відомств щодо злочинів проти казенної власності, а також жандармерією у випадках політичних злочинів. Аналізуються передумови та специфіка створення сискної частини в складі поліції Російської Імперії для покращення розшуку злочинців та запобігання злочинам.

ПРАВОВИЙ МЕХАНІЗМ ЗАХИСТУ ПРАВ ДИТИНИ В УМОВАХ ЗБРОЙНОГО КОНФЛІКТУ: НАЦІОНАЛЬНИЙ ТА МІЖНАРОДНИЙ КОНТЕКСТИ

Сидор В.Д. — 2026-03-26

У статті здійснено ґрунтовний комплексний аналіз правового механізму захисту прав дитини в умовах збройного конфлікту з урахуванням національного законодавства України та міжнародно-правових стандартів. Актуальність дослідження зумовлена безпрецедентним зростанням кількості порушень прав дітей у період воєнних дій, що супроводжуються загрозами життю та здоров’ю, обмеженням доступу до освіти й медичної допомоги, руйнуванням сімейного середовища, а також поширенням насильства, експлуатації, торгівлі дітьми, незаконного переміщення та примусової депортації.

У роботі проаналізовано основні положення національної нормативно-правової бази у сфері захисту прав дитини, зокрема Конституції України, спеціального законодавства та державних стратегічних документів, що регулюють забезпечення прав і законних інтересів дітей у мирний час та в умовах воєнного стану. Визначено функціональну роль ключових державних інституцій, серед яких служби у справах дітей, Національна соціальна сервісна служба, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, правоохоронні органи та судові інституції. Обґрунтовано, що ефективність національного механізму захисту значною мірою залежить від рівня міжвідомчої координації, оперативності реагування та спроможності держави діяти в умовах обмеженого контролю над окремими територіями.

Окрему увагу приділено міжнародно-правовим механізмам захисту прав дитини під час збройних конфліктів. Проаналізовано діяльність ЮНІСЕФ, Організації Об’єднаних Націй, Ради Європи, Європейського суду з прав людини та Міжнародного кримінального суду як ключових суб’єктів міжнародного захисту. Особливо наголошено на значенні рішень і процесуальних дій Міжнародного кримінального суду, який визнав примусову депортацію дітей воєнним злочином і злочином проти людяності. Розкрито роль міжнародних слідчих, моніторингових та експертних механізмів у документуванні воєнних злочинів проти дітей і формуванні доказової бази для майбутнього міжнародного правосуддя.

За результатами дослідження запропоновано напрями вдосконалення національної системи захисту прав дитини, зокрема посилення інституційної спроможності органів влади, розвиток цифрових інструментів обліку й реагування, розширення програм психологічної, соціальної та медичної реабілітації, а також удосконалення механізмів розшуку, повернення та реінтеграції депортованих дітей. Зроблено висновок, що ефективний захист прав дитини в умовах війни можливий лише за умови системної взаємодії державних органів, міжнародних інституцій і правозахисного сектору.

УПРАВЛІННЯ ДЕРЖАВНОЮ СЛУЖБОЮ В УКРАЇНІ: ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

Бєлявська С.Ю. — 2026-03-26

Стаття присвячена комплексному аналізу сучасної державної служби в Україні, її структури, функцій, нормативно-правового забезпечення та проблем розвитку в умовах воєнного стану, цифровізації та активного проведення реформ у сфері публічного управління. Державна служба розглядається як ключовий інструмент організації державної влади, що забезпечує реалізацію державної політики, виконання законодавства, контроль за дотриманням правових норм та надання адміністративних послуг громадянам. Системність, ефективність, прозорість і передбачуваність діяльності державних органів визначають рівень державної спроможності, здатність держави реагувати на кризові та надзвичайні ситуації, забезпечувати безперервність функціонування органів влади та зміцнювати довіру суспільства до державних інституцій.

Особлива увага приділяється багаторівневій структурі державної служби, яка охоплює центральні органи виконавчої влади, міністерства та їх територіальні підрозділи, місцеві та військові адміністрації, судові й правоохоронні інституції, а також спеціалізовані органи, зокрема Рахункову палату, Національну раду з питань телебачення і радіомовлення та інші державні інституції. Розглянуто чисельність державних службовців, динаміку її змін, а також негативні наслідки механічного скорочення персоналу без аналізу функціонального навантаження, що призводить до дисбалансів між центральними та регіональними органами і знижує якість виконання державних функцій.

Аналіз нормативно-правового забезпечення державної служби включає Конституцію України, Закон «Про державну службу», підзаконні акти та накази Національного агентства з питань державної служби, що визначають принципи організації служби, професійні та етичні стандарти, порядок оцінювання та навчання персоналу. Висновки статті визначають пріоритети розвитку державної служби: формування довгострокової кадрової політики, підвищення професійних компетентностей і етичних стандартів державних службовців, уніфікацію процедур та впровадження сучасних цифрових технологій. Комплексне оновлення системи державної служби сприятиме підвищенню ефективності державного управління, забезпеченню безперервності роботи державних органів, зміцненню довіри громадян до інституцій влади та адаптації України до європейських стандартів публічного управління.

КРИМІНОЛОГІЯ, ЮРИДИЧНА АНАЛІТИКА ТА ЮРИДИЧНА ТЕХНІКА: МІЖДИСЦИПЛІНАРНІ ЗАСАДИ СУЧАСНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ ЗЛОЧИННОСТІ

Горєлова В.Ю. — 2026-03-26

У статті аналізується потенціал міждисциплінарного синтезу кримінології, юридичної аналітики та правової техніки у дослідженні злочинності. Констатується, що традиційні галузеві підходи поступаються місцем комплексним моделям, здатним враховувати багатофакторну природу детермінації злочинності. З формальної логіки виводиться необхідність розгляду правових явищ у нерозривному зв’язку з їхньою соціальною ефективністю. Обґрунтовується, що юридична аналітика виступає джерелом емпірично верифікованих знань про тенденції злочинності, дозволяючи перейти до політики, заснованої на доказах (evidence-based policy). Наголошується, що якісний аналіз даних (від статистики до Big Data) трансформує інформацію про злочинність у конкретні правові рішення. Акцентується увага на кримінологічній функції правової техніки: якість законодавчого тексту, відсутність колізій та прогалин є запорукою ефективної дії кримінально-правових заборон. Зазначається, що юридична техніка виступає важливим запобіжником злочинності. Підкреслюється важливість розуміння юридико-технічних дефектів (колізії, прогалини, оціночні поняття) як самостійних криміногенних детермінант, що створюють «лазівки» для ухилення від відповідальності. Разом з тим констатується відсутність цілісної моделі, яка б поєднувала аналітичні дані про злочинність з техніко-юридичним інструментарієм. В цьому контексті розглядається концепція «кримінологічного циклу законотворчості». При цьому стверджується, що юридична аналітика постачає емпіричні дані про об’єкт регулювання, а юридична техніка забезпечує їх коректну імплементацію у нормативний текст задля досягнення максимальної превентивної дії закону. Наукова новизна результатів полягає у комплексному обґрунтуванні міждисциплінарної моделі дослідження злочинності. Зокрема, у статті вперше розроблено концептуальну схему «кримінологічного циклу законотворчості»; удосконалено підхід до розуміння правової техніки як запобіжника злочинності через обґрунтування криміногенності юридико-технічних дефектів; дістало подальшого розвитку визначення «юридичної аналітики» як системи методів трансформації статистичної інформації у правові рішення; запропоновано алгоритм кримінологічної експертизи проєктів нормативних актів

СУЧАСНИЙ ТЕРОРИЗМ ЯК ІНСТРУМЕНТ ДЕСТАБІЛІЗАЦІЇ ТА ПІДРИВУ ПРОЦЕСІВ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ

Гуменюк В.В. — 2026-03-26

У статті здійснено комплексне дослідження еволюції феномену сучасного тероризму, який у XXI столітті трансформувався з діяльності недержавних акторів у багатовимірний інструмент реалізації державної політики, спрямованої на підрив суверенітету, дестабілізацію політико-правових систем та руйнування інституційних основ державності. Розкрито сутність концепції «гібридної агресії» як поєднання традиційних воєнних засобів із асиметричними формами впливу, включаючи застосування приватних військових компаній, інфраструктурний та кібертероризм, а також масштабні інформаційно-психологічні операції.

На основі аналізу положень Женевської декларації про тероризм 1987 року, Документа Монтре, Римського статуту Міжнародного кримінального суду та норм міжнародного гуманітарного і міжнародного кримінального права обґрунтовано можливість кваліфікації відповідних діянь як форм державного терору. Доведено, що залучення приватних військових компаній не усуває міжнародно-правової відповідальності держави, а застосування доктрини «відповідальності начальника» створює належні підстави для притягнення до відповідальності вищого політичного та військового керівництва.

Запропоновано авторське визначення поняття «державний тероризм» як системної діяльності держави або підконтрольних їй суб’єктів, спрямованої на застосування насильства чи загрози його застосування з метою досягнення політичних цілей шляхом залякування населення та підриву функціонування державних інститутів. Обґрунтовано, що атаки на критичну інфраструктуру, цивільне населення та інформаційний простір у контексті збройної агресії Російської Федерації проти України можуть бути кваліфіковані як воєнні злочини та злочини проти людяності. Зроблено висновок про необхідність активного застосування механізмів універсальної юрисдикції та міжнародного правосуддя для належної правової оцінки та притягнення до відповідальності за політику державного терору.

ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ ІНСТИТУТУ ВІДНОВНОГО ПРАВОСУДДЯ В ОКРЕМИХ КРАЇНАХ ЄВРОПИ (НА ПРИКЛАДІ ФІНЛЯНДІЇ ТА НОРВЕГІЇ)

Доляновська І.М. — 2026-03-26

Стаття висвітлює скандинавську правову систему як окрему правову «сім’ю» з характерними рисами прагматизму, правового реалізму, довіри до інститутів та соціальної орієнтованості кримінальної політики. Показано, що однією з практичних проєкцій гуманізму в кримінальній юстиції є інститут відновного правосуддя (mediation / restorative justice), який у Норвегії реалізується через Національну службу медіації (Konfliktrådet) на підставі Закону «Про врегулювання конфліктів» 2014 р., а у Фінляндії – на підставі Закону «Про примирення у кримінальних та деяких цивільних справах» 2005 р., з організаційним і статистичним супроводом Фінського інституту охорони здоров’я та соціального благополуччя (THL). На матеріалах офіційних актів, керівних документів Ради Європи та ЄС, наукових досліджень і відкритої статистики конкретизовано процедури, гарантії безпеки учасників, місце медіації на різних стадіях кримінального провадження, а також спеціальні молодіжні санкції в Норвегії (ungdomsstraff, ungdomsoppfølging) як відновні формати виконання покарання. Порівняльний аналіз із українською правовою системою демонструє, що в Україні існують точкові відновні механізми (угода про примирення за Кримінальним процесуальним кодексом України, звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням за Кримінальним кодексом України, інститути пробації), однак відсутній єдиний рамковий закон і координатор сервісу відновного правосуддя (restorative justice, далі – RJ) у кримінальних справах. У висновках запропоновано можливі кроки імплементації скандинавських практик для України (спеціальний закон, національний координатор, сталі бюджетні джерела, стандарти і навчання медіаторів, безпечні процедури для вразливих потерпілих, пілоти для молодіжних санкцій), а також окреслено перешкоди даного процесу (дефіцит ресурсів, фрагментація повноважень, воєнний стан, низька поінформованість)

ВИКОРИСТАННЯ ВІДКРИТОЇ ІНФОРМАЦІЇ ПРИВАТНИМИ ДЕТЕКТИВАМИ В УМОВАХ ЦИФРОВОЇ ТРАНСФОРМАЦІЇ СУСПІЛЬСТВА: ПРАВОВІ ВИКЛИКИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ

Чернетченко О.М. — 2026-03-26

У статті здійснено комплексний аналіз особливостей використання відкритої інформації (Open Source Intelligence, OSINT) у діяльності приватних детективів в умовах інтенсивної цифрової трансформації суспільства. Дослідження спрямоване на з’ясування правових викликів, пов’язаних із доступом, збиранням, обробкою та використанням відкритих джерел інформації, а також на оцінку їх впливу на забезпечення та захист фундаментальних прав і свобод людини.

Охарактеризовано сучасний інформаційний ландшафт, який формується публічними державними реєстрами, порталами відкритих даних, соціальними мережами, картографічними сервісами та іншими загальнодоступними цифровими ресурсами, порталами. Встановлено, що широке використання OSINT суттєво розширює інструментарій приватної детективної діяльності, підвищує ефективність встановлення фактів, перевірки відомостей, аналізу соціальних, майнових і ділових зв’язків, а також сприяє оперативності прийняття рішень у межах приватних розслідувань. Водночас наголошено, що зростання обсягів доступної інформації супроводжується підвищеними ризиками порушення права на приватне життя особи, незаконної обробки її персональних даних, розголошення чутливої інформації та виникнення потенційних загроз безпеці окремих осіб, особливо в умовах воєнного стану та цифрових конфліктів.

На основі змістовного аналізу чинного законодавства України (Конституції України, постанов та ухвал, кодексів та законів України), міжнародно-правових стандартів та практики Європейського суду з прав людини визначено ключові проблеми правового регулювання OSINT-практик, зокрема відсутність спеціального чинного закону про приватну детективну діяльність, невизначеність меж допустимих методів збору відкритої інформації, а також недостатність механізмів контролю, відповідальності та відновлення порушених прав. Обґрунтовано напрями вдосконалення правового регулювання використання відкритої інформації приватними детективами, що передбачають диференціацію категорій публічних даних, упровадження вимог до мінімізації, псевдоанонімізації та зберігання інформації, розвиток системи ліцензування, професійних стандартів і етичних принципів приватної детективної діяльності з пріоритетом балансу між ефективністю розслідувань і захистом прав людини.

ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ ТА ОРГАНІЗАЦІЙНІ ОСНОВИ ДОСУДОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ В АСПЕКТІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ І СВОБОД ЛЮДИНИ ТА ГРОМАДЯНИНА

Прилипко С.М. — 2026-03-26

Стаття присвячена комплексному дослідженню теоретико-правових та організаційних засад досудового розслідування в Україні через призму забезпечення та захисту прав і свобод людини і громадянина – найвищої соціальної цінності відповідно до статті 3 Конституції України. Проаналізовано конституційні основи кримінального провадження (статті 8, 29–32, 55, 59, 62 Конституції), ключові положення Кримінального процесуального кодексу України, внутрішні нормативні акти (зокрема наказ Генерального прокурора від 30.09.2021 № 309 «Про організацію діяльності прокурорів у кримінальному провадженні»), а також багаторівневу практику Європейського суду з прав людини та Верховного Суду. Особливу увагу приділено реалізації таких фундаментальних гарантій, як право на свободу та особисту недоторканність, право на повагу до приватного і сімейного життя, таємниця комунікацій, право на професійну правничу допомогу (захист) з початку етапу переслідування, презумпція невинуватості, право на розумний строк провадження та право на ефективне, незалежне й ретельне розслідування. Розглянуто сучасну організаційну модель досудового розслідування: розподіл компетенції між Національною поліцією України, Національне антикорупційне бюро України, Державне бюро розслідувань, Служба безпеки України; роль прокурора як суб’єкта процесуального керівництва; функції слідчого судді як ключового гаранта прав людини на досудовій стадії; співвідношення процесуальної незалежності слідчого та контрольних повноважень керівників органів досудового розслідування й прокурорів. На підставі узагальнення рішень ЄСПЛ (зокрема Salduz v. Turkey, Kharchenko v. Ukraine, Kaverzin v. Ukraine, Yaremenko v. Ukraine, Smirnov v. Russia, Uzun v. Germany та ін.) та постанов Верховного Суду висвітлено основні системні проблеми правозастосовчої практики: переважання формального (шаблонного) обґрунтування ризиків при обранні запобіжних заходів; недостатня індивідуалізація та мотивація ухвал про обшуки, арешти, тимчасовий доступ; зловживання строками розслідування та продовженням тримання під вартою; завантаженість слідчих підрозділів та як наслідок – зниження якості процесуальних дій; проблеми забезпечення права на захист на початкових етапах (допит без адвоката, тиск, неналежна фіксація); недостатня прозорість і контрольованість негласних слідчих (розшукових) дій; формальний характер здійснення переважної кількості перевірок щодо скарг на катування та жорстоке поводження. Окремо проаналізовано принцип верховенства права як системоутворюючий критерій, що вимагає не лише формальної законності, а й правової визначеності, передбачуваності, пропорційності та якісної мотивації всіх процесуальних рішень

МИРОВА УГОДА ЯК СПОСІБ АЛЬТЕРНАТИВНОГО ВРЕГУЛЮВАННЯ ГОСПОДАРСЬКИХ СПОРІВ

Герасименко О.О. — 2026-03-26

Мирова угода є одним із найбільш ефективних інструментів альтернативного врегулювання господарських спорів, що поєднує у собі гнучкість переговорного процесу та юридичну визначеність судового рішення. В умовах зростання навантаження на судову систему та підвищення вартості судового розгляду особливої актуальності набувають позасудові та мирові процедури, спрямовані на швидке, економічне й взаємовигідне врегулювання конфліктів між суб’єктами господарювання. Мирова угода дозволяє сторонам самостійно визначити прийнятні умови врегулювання спору з урахуванням їхніх комерційних інтересів, зберегти ділові відносини та мінімізувати репутаційні ризики.

У статті досліджується правова природа мирової угоди в господарському процесі, її місце в системі альтернативних способів вирішення спорів, а також співвідношення із такими інститутами, як медіація та третейський розгляд. Проаналізовано нормативно-правове регулювання укладення, затвердження та виконання мирової угоди відповідно до положень Господарського процесуального кодексу України, а також визначено процесуальні наслідки її затвердження судом. Окрема увага приділяється вимогам до змісту мирової угоди, межам диспозитивності сторін і підставам для відмови суду у її затвердженні.

Автором розкрито переваги мирової угоди як способу оптимізації строків розгляду справи, зниження фінансових витрат та забезпечення конфіденційності врегулювання спору. Водночас окреслено потенційні ризики зловживань процесуальними правами, проблемні аспекти виконання мирових угод та питання їх оскарження. На підставі аналізу судової практики сформульовано висновки щодо ефективності застосування цього інституту у господарських спорах.

У результаті дослідження обґрунтовано, що мирова угода виступає дієвим механізмом реалізації принципу диспозитивності та сприяє формуванню сучасної культури врегулювання спорів у сфері господарювання. Її активніше застосування відповідає тенденціям розвитку правової системи України та міжнародним стандартам альтернативного вирішення спорів, забезпечуючи баланс між приватними інтересами сторін і завданнями господарського судочинства.

АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ МЕХАНІЗМИ ПІДТРИМКИ ТА ЗАХИСТУ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ В УКРАЇНІ

Дзісяк О.П. — 2026-03-26

Стаття присвячена комплексному дослідженню правових механізмів підтримки та захисту підприємницької діяльності в умовах воєнного стану в Україні. Збройна агресія суттєво змінила умови функціонування бізнесу, що призвело до появи нових викликів, пов’язаних із порушенням логістичних ланцюгів, переміщенням виробництв, втратою активів та загальним економічним спадом. За таких умов виникла об’єктивна потреба у швидкому вдосконаленні правового регулювання та формуванні цілісної системи державної підтримки, спрямованої на забезпечення стабільності економічних процесів і збереження підприємницької активності, а також підвищення адаптивності суб’єктів господарювання до динамічних змін зовнішнього середовища.

Особливу увагу приділено аналізу адміністративно-правових механізмів регулювання підприємницької діяльності в умовах воєнного стану, а також діяльності органів виконавчої влади та інших суб’єктів публічної адміністрації щодо реалізації державної політики підтримки бізнесу. У роботі узагальнено основні напрями правових змін, запроваджених у період воєнного стану, зокрема: особливості регулювання трудових відносин, впровадження спрощених адміністративних процедур, податкові та митні послаблення, тимчасові механізми бронювання працівників на критично важливих підприємствах. Значну увагу приділено аналізу спеціальних інструментів державної підтримки, які допомагають бізнесу адаптуватися до нових умов господарювання.

Йдеться про програму доступних кредитів, грантові ініціативи, інвестиційні стимули, заходи щодо сприяння релокації підприємств, а також можливості залучення альтернативних джерел фінансування, зокрема від міжнародних партнерів та фінансових організацій, що відіграють дедалі більшу роль у процесах відбудови економіки. Окремо розглянуто питання документування воєнних збитків, підтвердження форс-мажорних обставин, особливості взаємодії підприємств із контролюючими органами та удосконалення адміністративних процедур і цифровізації публічного управління у сфері господарської діяльності. Підкреслено важливість доступності нормативної інформації, прозорості рішень і чіткості процедур для мінімізації ризиків, забезпечення безперервності виробничих процесів і стабільного підтримання ділової активності.

Зроблено висновок, що система правових механізмів, сформована під час воєнного стану, виконує подвійну функцію: з одного боку, створює умови для збереження підприємств і стабілізації економіки, а з іншого – формує основу для післявоєнного відновлення та подальшого розвитку конкурентного бізнес-середовища.

ПРОБЛЕМИ ПРАВОВОГО СТАТУСУ ПАРТНЕРСЬКИХ СТОСУНКІВ БЕЗ РЕЄСТРАЦІЇ ШЛЮБУ

Вихрист С.М. — 2026-03-26

У статті досліджуються партнерські стосунки без державної реєстрації шлюбу як важлива форма сучасних сімейних відносин в Україні. Поширення фактичних шлюбних союзів зумовлене трансформацією соціальних цінностей, переорієнтацією на особисту автономію, рівність партнерів та прагненням до гнучкіших моделей спільного життя. За таких умов особливої актуальності набуває проблема правового регулювання партнерських відносин, оскільки чинне законодавство не забезпечує належного рівня правової визначеності та захисту прав осіб, які проживають однією сім’єю без реєстрації шлюбу.

У роботі здійснено комплексний аналіз норм Сімейного та Цивільного кодексів України, що опосередковано регламентують правовий статус партнерів. Основну увагу приділено положенням щодо майнових прав осіб, які перебувають у фактичних шлюбних відносинах, зокрема умовам визнання майна спільною сумісною власністю та особливостям його поділу. Підкреслено, що законодавець зосереджується переважно на майнових аспектах, залишаючи поза увагою інші складові сімейного життя.

Окремо проаналізовано ключові прогалини правового регулювання, серед яких відсутність врегулювання особистих немайнових прав партнерів, спадкових прав, соціальних гарантій, а також складність доказування факту існування партнерських стосунків у судовій практиці. Зроблено висновок, що сучасний стан нормативного регулювання не повністю відповідає принципам справедливості, рівності та правової визначеності, що зумовлює необхідність удосконалення законодавства з урахуванням реальних потреб сучасного українського суспільства.

Практичне значення дослідження полягає у можливості використання його результатів у правотворчій діяльності, судовій практиці та наукових розвідках. Запропоновані узагальнення сприяють формуванню цілісного підходу до регулювання партнерських відносин, гармонізації сімейного законодавства та забезпеченню ефективного захисту прав і законних інтересів учасників таких союзів. Це відповідає сучасним європейським тенденціям розвитку сімейного права та підвищує рівень правової культури суспільства загалом в Україні у контексті демократичних правових трансформацій держави сьогодення України.

ПРОБЛЕМИ СПАДКУВАННЯ НЕРУХОМОГО МАЙНА: ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ НА ТИМЧАСОВО ОКУПОВАНИХ ТЕРИТОРІЯХ

Мина В.В. — 2026-03-26

У статті здійснено комплексне дослідження цивільно-правових проблем спадкування нерухомого майна, розташованого на тимчасово окупованих територіях України. Обґрунтовано, що війна, тривала окупація частини території України та запровадження спеціальних правових режимів істотно трансформували механізми реалізації спадкових прав. Найбільш відчутних змін зазнали питання визначення місця відкриття спадщини, заведення спадкової справи, прийняття спадщини, нотаріального оформлення прав спадкоємців, судового захисту та державної реєстрації речових прав на нерухоме майно. У роботі проаналізовано положення Цивільного кодексу України, спеціального законодавства про правовий режим тимчасово окупованих територій, нормативно-правових актів у сфері нотаріату та державної реєстрації речових прав, а також сучасні наукові підходи до розв’язання відповідних теоретичних і практичних проблем. Доведено, що чинне законодавство формує базові юридичні механізми захисту прав спадкоємців, однак не усуває повністю труднощі, пов’язані з недоступністю нерухомого майна, відсутністю або втратою правовстановлюючих документів, обмеженим доступом до архівів і державних реєстрів, а також складністю збирання належних і допустимих доказів. Окрему увагу приділено спадкуванню нерухомого майна особами, які проживали зі спадкодавцем однією сім’єю без реєстрації шлюбу, а також межам урахування документів, виданих на тимчасово окупованій території, у доказуванні юридично значущих обставин. Сформульовано пропозиції щодо вдосконалення цивільного законодавства України та правозастосовної практики, спрямовані на спрощення реалізації спадкових прав, розширення процесуальних гарантій спадкоємців і підвищення ефективності захисту права власності в умовах війни та тимчасової окупації. Уточнено, що особливого значення набуває співвідношення нотаріального та судового порядку оформлення спадщини. Визначено перспективні напрями рекодифікації спадкового законодавства з урахуванням викликів воєнного часу сьогодення.

ТРАНСФОРМАЦІЯ НОТАРІАТУ В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ ТА ЦИФРОВІЗАЦІЇ: СУЧАСНІ ВИКЛИКИ ТА ЄВРОПЕЙСЬКІ ОРІЄНТИРИ РОЗВИТКУ

Рудко Б.Б. — 2026-03-26

У статті досліджено трансформацію інституту нотаріату в Україні в умовах воєнного стану та активної цифровізації правових процесів. Нотаріат представлено як ключовий інститут превентивного правосуддя, який забезпечує правову визначеність цивільного обороту, стабільність майнових та корпоративних відносин, а також захист прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб. Підкреслено, що завдяки нотаріальній діяльності значна частина правовідносин набуває чіткої юридичної форми на ранніх стадіях, що мінімізує ризики виникнення судових спорів у майбутньому та сприяє забезпеченню правової безпеки громадян.

Особлива увага приділена функціонуванню нотаріальної системи в умовах воєнного стану, зокрема оперативному перегляду правового регулювання, тимчасовим обмеженням доступу до державних реєстрів, розширенню повноважень окремих посадових осіб та посиленню контролю за правочинами з нерухомим майном. Проаналізовано ефективність заходів, спрямованих на збереження архівів, забезпечення безперервності нотаріальних послуг і правового захисту громадян у надзвичайних умовах, а також їхнє узгодження з конституційними принципами правової держави.

Розглянуто процеси цифровізації нотаріальної діяльності, зокрема впровадження електронного документообігу, використання кваліфікованого електронного підпису, інтеграцію нотаріальних процедур із державними електронними системами, а також перспективи застосування технологій розподіленого реєстру (блокчейн). Виділено основні виклики цифрової трансформації, пов’язані з кібербезпекою, захистом персональних даних і забезпеченням доступності нотаріальних послуг для громадян навіть у складних умовах.

Окрему увагу приділено європейським орієнтирам розвитку нотаріату, зокрема латинській моделі, яка поєднує публічно-правову природу нотаріальної діяльності з професійною незалежністю нотаріуса, суворими вимогами до кваліфікації та високою відповідальністю за законність правочинів. Обґрунтовано необхідність гармонізації українського законодавства з європейськими стандартами, впровадження цифрових інструментів і сучасних процедур контролю для підвищення ефективності та прозорості нотаріальної системи.

Результати дослідження дозволяють оцінити вплив воєнного стану та цифровізації на розвиток нотаріату в Україні, формують наукову основу для вдосконалення законодавчих та організаційних механізмів нотаріальної діяльності та сприяють інтеграції українського нотаріату до єдиного правового простору Європейського Союзу.

ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВИЙ ЗАХИСТ ОСОБИСТИХ НЕМАЙНОВИХ ПРАВ ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ У СПРОЩЕНОМУ ПОЗОВНОМУ ПРОВАДЖЕННІ

Петровський А.В. — 2026-03-26

У статті здійснено комплексне дослідження особливостей цивільно-правового захисту особистих немайнових прав фізичної особи в умовах застосування спрощеного позовного провадження. Актуальність теми зумовлена тим, що особисті немайнові права, на відміну від майнових, безпосередньо пов’язані з людською гідністю, честю, ім’ям, діловою репутацією, приватністю, недоторканністю особистого і сімейного життя та іншими нематеріальними благами, а тому потребують не лише належного матеріально-правового регулювання, а й ефективного та своєчасного процесуального захисту. За сучасних умов цифровізації комунікаційного середовища, поширення інформації через електронні ресурси та зростання кількості конфліктів, пов’язаних із втручанням у сферу приватності, питання швидкого судового реагування набуває особливої практичної ваги.

Метою статті є визначення меж і можливостей використання спрощеного позовного провадження як процесуальної форми захисту особистих немайнових прав фізичної особи, а також обґрунтування критеріїв, за яких така форма є належною і достатньою. Для досягнення поставленої мети використано діалектичний, формально-юридичний, системно-структурний, порівняльно-правовий та логіко-семантичний методи. У роботі проаналізовано норми Конституції України, Цивільного кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також окремі підходи Верховного Суду й сучасної правничої доктрини.

Обґрунтовано, що спрощене позовне провадження може бути ефективною формою судового захисту в справах про спростування недостовірної інформації, припинення дій, що порушують особисті немайнові права, видалення незаконно поширеного контенту, захист імені, честі, гідності, ділової репутації та відшкодування моральної шкоди, якщо характер спору не потребує складного доказування, значного обсягу усних пояснень, проведення експертизи чи допиту багатьох свідків. Доведено, що ключовим критерієм вибору між спрощеним і загальним позовним провадженням у цій категорії справ має бути не формальна кваліфікація вимоги як немайнової, а реальна складність предмета доказування, інтенсивність втручання у право та необхідність забезпечення повного змагального процесу.

Наукова новизна статті полягає у формулюванні авторського підходу до співвідношення матеріально-правових способів захисту особистих немайнових прав із процесуальними моделями їх реалізації у спрощеному позовному провадженні, а також у запропонуванні критеріїв процесуальної придатності таких спорів для розгляду в спрощеному порядку. Практичне значення дослідження полягає в можливості використання його висновків під час підготовки позовів, визначення належного способу захисту, обґрунтування клопотань про розгляд справи у спрощеному чи загальному порядку, а також у правозастосовній діяльності судів.