Legal Bulletin

НОРМАТИВНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ФУНКЦІОНУВАННЯ МЕРЕЖІ ІНТЕРНЕТ

Чуб А.В. — 2025-12-18

У науковій статті досліджено стан нормативного забезпечення функціонування мережі Інтернет, яке характеризується відсутністю єдиної правової позиції в національному та міжнародному праві. Проведений аналіз свідчить про активність дискусій щодо доцільності та меж правового регулювання інтернет-відносин. У статті зазначено, що документи, які регулюють цю сферу, до цього часу не надають вичерпних визначень і не усувають суперечностей у правовому полі.

Проаналізовано внесок як міжнародних, так і українських науковців у дослідження нормативного регулювання мережі Інтернет. Серед основних авторів на прикладі міжнародної наукової спільноти виділено таких вчених, як Д. Бойд, Л. Лессіг, Дж. Зіттрейн та інших, що охоплюють широке коло аспектів правового регулювання.

Стаття акцентує увагу на визначенні терміна «Інтернет» в Законі США про інтерактивну безпеку дітей 1998 року, а також на історичній трансформації цього визначення в українському законодавстві. Досліджено вплив міжнародних організацій, таких як ICANN, IANA та IGF, на формування системи управління мережею Інтернет. Аналізуємо, як ці організації впроваджують багатоплановий підхід у регулювання та розвиток інфраструктури кіберпростору.

Крім того, стаття висвітлює вагомість ключових нормативно-правових актів, зокрема Закону України «Про захист інформації в інформаційно-комунікаційних системах» та Регламенту про захист персональних даних (GDPR) Європейського Союзу. Досліджується їх вплив на регулювання правовідносин у сфері інформаційних технологій і захисту персональних даних, зокрема щодо створення нових юридичних механізмів для забезпечення прав і свобод особи.

У висновках статті підкреслено, що питання правового регулювання Інтернету вимагає подальшого наукового осмислення та формування «м’якого права», що стане оптимальним рішенням для забезпечення гармонізації міжнародних стандартів і адаптації національного законодавства до нових викликів сучасності. Таким чином, стаття є внеском у розвиток теоретичних і практичних аспектів нормативного регулювання в Україні та за її межами.

ПРАВОВІ МЕХАНІЗМИ МОДЕРНІЗАЦІЇ РЕАБІЛІТАЦІЙНОЇ ДОПОМОГИ В УКРАЇНІ В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ

Француз-Яковець Т.А. — 2025-12-18

Стаття присвячена аналізу правових механізмів модернізації системи реабілітаційної допомоги в Україні в умовах воєнного стану. Досліджуються ключові аспекти нормативно-правової реформи, яка передбачає стратегічний відхід від традиційної медико-біологічної моделі, орієнтованої переважно на нозологічний діагноз та статус інвалідності, і впровадження сучасної біопсихосоціальної парадигми. Ця модель ставить у центр уваги пацієнта як активного учасника реабілітаційного процесу, враховуючи його функціональні можливості, потреби, соціальну інтеграцію та якість життя.

У статті розглянуто правові засади формування цілісної системи реабілітаційної допомоги, зокрема значення Закону України «Про реабілітацію у сфері охорони здоров’я», підзаконних актів і нормативних документів, що регламентують діяльність мультидисциплінарних реабілітаційних команд (МДРК). Наголошено на впровадженні Міжнародної класифікації функціонування, обмежень життєдіяльності та здоров’я (МКФ) як основного інструменту оцінки стану пацієнта, планування інтервенцій та оцінки ефективності реабілітаційних заходів. Акцентується увага на юридичному закріпленні ролі мультидисциплінарних команд у забезпеченні цілісності та наступності реабілітаційного маршруту, а також на важливості інтеграції медичного та соціального секторів у процесі відновлення пацієнта.

Особлива увага приділяється впровадженню цифрових технологій у сфері реабілітації, зокрема електронному оформленню документів на забезпечення допоміжними засобами, що підвищує прозорість, оперативність і безперервність надання послуг. Також розглядається фінансовий механізм забезпечення реабілітаційних послуг через Програму медичних гарантій та застосування пакетного підходу до оплати, що дозволяє стимулювати заклади охорони здоров’я на надання якісних та доступних послуг.

У статті виділено основні проблеми та виклики реформи, зокрема паралельне існування Індивідуального реабілітаційного плану (ІРП) та Індивідуальної програми реабілітації (ІПР), нормативні обмеження доступу до інтенсивної реабілітації, нерівномірність інфраструктурного забезпечення та нестачу кваліфікованих фахівців. Зроблено висновок, що успіх реформи залежить від подальшого усунення нормативних прогалин, зміцнення міжвідомчої взаємодії, модернізації інфраструктури та забезпечення сталого фінансування.

МІЖНАРОДНО-ПРАВОВІ СТАНДАРТИ СВОБОДИ ІНФОРМАЦІЇ ТА ПРАКТИКА ЇХ ЗАСТОСУВАННЯ В УМОВАХ НАДЗВИЧАЙНИХ СИТУАЦІЙ

Костенко Д.В. — 2025-12-18

Стаття присвячена аналізу міжнародно-правових стандартів свободи інформації та особливостям їх застосування в умовах надзвичайних ситуацій, зокрема під час воєнного стану в Україні. Визначено, що свобода інформації є ключовим елементом системи прав людини та основою демократичного устрою держави, яка забезпечує прозорість діяльності влади, суспільний контроль та довіру громадян до інституцій. Показано, що в умовах воєнного стану постає складне завдання – зберегти баланс між необхідністю обмеження певних прав задля гарантування національної безпеки та обов’язком держави забезпечувати доступ громадян до суспільно важливої інформації. На підставі аналізу положень Йоганнесбурзьких, Сіракузьких і Паризьких принципів, а також норм міжнародного права та національного законодавства України обґрунтовано, що будь-які обмеження права на інформацію мають бути законними, переслідувати легітимну мету та бути необхідними у демократичному суспільстві.

У роботі здійснено порівняльний аналіз міжнародних та національних правових норм, що регулюють реалізацію права на доступ до інформації, з урахуванням практики Ради Європи, ОБСЄ, ЮНЕСКО та рішень Європейського суду з прав людини. Досліджено стратегічні документи України у сфері інформаційної та державної безпеки, зокрема Стратегію забезпечення державної безпеки (Указ Президента № 56/2022) і Стратегію інформаційної безпеки (Указ Президента № 685/2021), що формують нормативну основу для регулювання інформаційних процесів під час кризових станів. Представлено результати емпіричного аналізу динаміки реалізації права на доступ до публічної інформації у 2022–2024 роках, які демонструють поступове зростання відкритості державних інституцій навіть у період війни. Запропоновано концептуальні напрями вдосконалення механізмів правового забезпечення свободи інформації, що включають уніфікацію процедур обмеження доступу, впровадження стандартів оцінки пропорційності обмежень та підвищення ефективності судового контролю.

Наукова новизна роботи полягає у систематизації теоретичних засад свободи інформації в надзвичайних умовах та обґрунтуванні необхідності інтеграції міжнародних стандартів у правову систему України. Практична значущість дослідження визначається можливістю використання його результатів у діяльності органів державної влади, при підготовці проектів законів, навчальних програм із міжнародного права та прав людини

ЗАПОБІГАННЯ ВРЕГУЛЮВАННЯ КОНФЛІКТУ ІНТЕРЕСІВ В ДІЯЛЬНОСТІ ПУБЛІЧНОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ: ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНИЙ АСПЕКТ

Христинченко Н.П. — 2025-12-18

Проаналізовано конфлікт інтересів як правове явище, що виникає внаслідок суперечностей між приватним інтересом службовців та їхніми публічними повноваженнями. Таким чином, ефективні системи боротьби з конфліктом інтересів є основою належного функціонування державної служби та запобігання корупції в державному управлінні.

Визначено та проаналізовано основні види конфлікту інтересів, потенційний та реальний, їх відмінності та специфіку у правовому регулюванні. Потенційний характеризується наявністю приватного інтересу в межах офіційних повноважень, який може впливати на об’єктивність прийняття рішень, тоді як реальний існує під фактичним впливом приватного інтересу на виконання офіційних обов’язків. Описано елементи або складові частини, що складають ситуації конфлікту інтересів: наявність офіційних повноважень; існування приватного інтересу; суперечність між ними.

Проаналізовано обов’язки посадових осіб щодо здійснення заходів щодо запобігання виникненню та розвитку конфлікту інтересів, своєчасного інформування свого безпосереднього керівника про його існування, від дій за реальних умов НАЗК щодо активного сприяння врегулюванню конфлікту. Викладено роль Національного агентства з питань запобігання корупції у наданні пояснень щодо наявності або відсутності конфліктних ситуацій, визначення процедури їх вирішення. За порушення законодавства про конфлікт інтересів на посадових осіб накладається адміністративна, дисциплінарна та кримінальна відповідальність.

Визначено як особисту відповідальність державного службовця, так і особисту відповідальність його керівника щодо належного вирішення конфліктної ситуації. Запобігання та врегулювання конфлікту інтересів – це складний правовий інститут, орієнтований на доброчесність у державній службі та об’єктивний процес прийняття управлінських рішень, що підвищує рівень довіри громадян до органів державного управління.

ВПРОВАДЖЕННЯ ШТУЧНОГО ІНТЕЛЕКТУ В ЮРИДИЧНЕ ДІЛОВОДСТВО: АВТОМАТИЗАЦІЯ РУТИННИХ ПРОЦЕСІВ ТА РИЗИКИ БЕЗПЕКИ

Степаненко Н.В. — 2025-12-18

У статті здійснено комплексне дослідження впровадження штучного інтелекту (ШІ) у сферу юридичного діловодства України, визначено його потенціал для автоматизації рутинних процесів, підвищення ефективності роботи юридичних установ та проаналізовано ключові етико-правові й безпекові ризики. Розкрито сутність LegalTech як сучасного напряму цифрової трансформації правової сфери, що ґрунтується на використанні методів машинного й глибокого навчання для класифікації документів, аналізу великих масивів правової інформації, формування прогностичних моделей та підтримки ухвалення рішень. Підкреслено, що використання ШІ дозволяє суттєво скоротити час обробки документів, оптимізувати електронний документообіг, підвищити точність юридичного аналізу та зменшити операційні витрати.

Особливу увагу приділено функціональним можливостям інтелектуальних систем у процесах e-discovery, електронного розкриття доказів, управління цифровими масивами даних та пошуку релевантної судової практики. Наголошено, що в Україні вже застосовуються елементи прогностичної аналітики, зокрема для оцінювання ризику рецидиву, що демонструє зростаючий потенціал LegalTech-інструментів для підтримки судових і юридичних рішень.

Водночас окреслено низку ризиків, що супроводжують інтеграцію ШІ у правове середовище: алгоритмічна упередженість, «ефект чорної скриньки», небезпека надмірної довіри до алгоритмічних висновків (Дилема Кентавра), а також обмеженість машинних моделей у врахуванні моральних, соціальних та контекстуальних факторів (Парадокс Моравека). Акцентовано на проблемах конфіденційності й захисту персональних даних, зокрема потенційних порушеннях адвокатської таємниці при використанні відкритих генеративних моделей ШІ.

Обґрунтовано необхідність формування комплексної регулятивної системи, що поєднує сучасні законодавчі механізми, професійні стандарти, навчання суддів і працівників юридичної сфери, а також запровадження їхньої відповідальності за належний контроль над алгоритмічними рішеннями. Зроблено висновок, що штучний інтелект здатний значно підвищити ефективність юридичного діловодства й підсилити якість правозастосування, проте повинен використовуватися виключно як допоміжний інструмент під контролем юриста або судді, з дотриманням принципів етичності, прозорості, безпеки та пріоритету прав людини.

ДОЦІЛЬНІСТЬ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОЇ ОХОРОНИ ПЕРІОДИЧНОСТІ ВИБОРІВ ТА РЕФЕРЕНДУМІВ

Чистякова А.С. — 2025-12-18

Стаття спрямована на з’ясування доцільності кримінально-правової охорони періодичності виборів та референдумів на підставі співставлення змісту міжнародних нормативно-правових актів, які врегульовують виборчі та референдумні права, процедури та положень Кримінального кодексу України.

Неоднакові підходи зарубіжних країн щодо змісту та обсягу кримінально-правової охорони виборчих та референдумних прав має своє логічне пояснення і пов’язане воно, перш за все, із специфікою виборчого законодавства, виборчих та референдумних процедур та застосуванням різних виборчих технологій в кожній конкретній країні.

Питання корекції обсягу кримінально-правової охорони виборчих та референдумних прав в Україні є актуальним, оскільки і під час воєнного стану активно обговорюються ідеї щодо впровадження нових виборчих технологій (електронного голосування, проблеми якого пов’язані з ідентифікацією виборця, автентифікацією та таємницею голосування) та інші можливі зміни у виборчих та референдумних процедурах.

У статті аналізуються міжнародні джерела, які містять найкращі практики та стандарти для проведення виборчих та референдумних процедур, робиться висновок про доцільність корекції змісту й обсягу кримінально-правової охорони виборчих та рефендумних прав з урахуванням їх змісту.

Так, в результаті дослідження зроблено висновок, що в Україні під кримінально правову охорону підпадають лише окремі елементи виборчих та референдумних процедур, а важливі принципи виборчого права (наприклад, періодичність виборчих та референдумних процедур) перебувають поза межами кримінально-правової охорони. У зв’язку з введенням воєнного стану виборчі процедури в Україні не проводились у передбачені Конституцією України строки, що призвело до тривалого відсторонення та усунення суспільства від прийняття управлінських рішень.

Також зроблено висновок про те, що не всі стадії виборчих та референдумних процедур перебувають під кримінально-правовою охороною. Тому корекція обсягу й змісту кримінально-правової охорони виборчих та референдумних прав має відбуватися у спосіб, коли кримінально-правова охорона охоплює ймовірні порушення на всіх стадіях виборчих та референдумних процедур.

ПРАВОСУБ’ЄКТНІСТЬ ШТУЧНОГО ІНТЕЛЕКТУ МІЖ ЮРИДИЧНОЮ ФІКЦІЄЮ ТА ОНТОЛОГІЧНОЮ РЕАЛЬНІСТЮ

Бакуменко А.В. — 2025-12-18

Стаття присвячена комплексному аналізу проблеми правосуб’єктності штучного інтелекту (далі – ШІ) у сучасному правопорядку. Розглянуто аргументи на користь і проти надання ШІ статусу суб’єкта права. З одного боку, підвищення автономності та когнітивних можливостей ШІ створює об’єктивні підстави для дискусії про можливість його участі у правовідносинах, особливо у сферах, де він уже виконує делеговані функції (медицина, фінанси, інтелектуальна власність). З іншого боку, відсутність у ШІ свідомості, волі та здатності до самосприйняття робить проблематичним його розгляд як «носія прав». Будь-яке юридичне закріплення такого статусу наразі розглядається як фікція, що може створити правову невизначеність, ускладнити систему відповідальності та навіть підірвати довіру до права.

Проаналізовано міжнародну практику, зокрема випадки надання правового статусу річкам та тваринам, що мали специфічне екологічне та гуманістичне підґрунтя. Показано, що такі приклади не можуть бути автоматично перенесені на сферу ШІ, оскільки він позбавлений власних інтересів чи внутрішнього досвіду. Водночас у статті обґрунтовано перспективність концепції обмеженої цифрової суб’єктності (Limited Digital Personhood), яка передбачає наділення ШІ лише спеціальними та функціональними правами й обов’язками залежно від рівня автономності, ступеня ризику та характеру виконуваних функцій. Такий підхід дозволяє забезпечити правову визначеність і пропорційність регулювання без створення ілюзорних суб’єктів права.

Особливу увагу приділено людиноцентричному виміру проблеми. Наголошено, що першочерговим завданням правового регулювання є захист прав і свобод людини в умовах зростаючого впливу ШІ. Підкреслено актуальність Рамкової конвенції Ради Європи про штучний інтелект, права людини, демократію та верховенство права, яка закріплює підхід human-centric AI. Автор доходить висновку, що дискусія про «права роботів» має залишатися предметом майбутнього, тоді як сьогодні пріоритетом є формування дієвих механізмів відповідальності та гарантій людиноцентричного використання технологій.

РИМСЬКЕ ПРАВО ТА ЄВРОІНТЕГРАЦІЙНИЙ КУРС УКРАЇНИ: ЗНАЧЕННЯ КЛАСИЧНИХ ПРАВОВИХ КОНСТРУКЦІЙ

Бєлявська С.Ю. — 2025-12-18

У статті комплексно досліджується значення римського приватного права для модернізації цивільного законодавства України в умовах реалізації євроінтеграційного курсу та переходу до сучасних європейських стандартів правового регулювання. Підкреслюється, що гармонізація українського приватного права з правом Європейського Союзу не може обмежуватися технічним відтворенням чи формальним адаптуванням окремих норм. Вона передбачає глибше завдання, узгодження концептуальних принципів, які лежать в основі європейських кодифікацій, більшість з яких історично спираються на римську правову традицію. Римське приватне право забезпечує фундаментальну методологічну основу для впорядкування інститутів цивільного законодавства, визначення логіки його структури та формування стійких правових підходів, зрозумілих і прийнятних для правових систем країн ЄС.

У роботі показано, що застосування римських правових ідей має прямий вплив на визначення співвідношення речових і зобов’язальних прав, на формування принципів договірних відносин, правил належного виконання зобов’язань, засад відшкодування шкоди та механізмів захисту права власності. Особливу увагу приділено тому, як ці положення відображені у структурі та змісті Цивільного кодексу України, а також тому, які прогалини та внутрішні суперечності українського приватного права можуть бути вирішені через більш цілісне використання класичних правових конструкцій.

Проаналізовано канали прямого й опосередкованого впливу римської правової думки, зокрема через німецьку, французьку, італійську та інші європейські кодифікації, що слугують орієнтиром для модернізації Цивільного кодексу України. В роботі окреслено перспективні напрями розвитку приватного права, які активно формуються в країнах ЄС і можуть бути ефективно впроваджені в Україні, удосконалення інститутів договірного права, переддоговірної відповідальності, зміцнення гарантій добросовісності сторін, підвищення рівня логічної узгодженості та прогнозованості правового регулювання.

Зроблено акцент на тому, що значення римської правової традиції є насамперед практичним: вона забезпечує системність, стабільність та універсальність правових рішень, сприяє підвищенню правової визначеності та формує єдиний інтелектуальний простір приватноправового мислення. Показано, що опора на ці класичні засади дозволяє Україні вибудувати сучасну, узгоджену з європейськими підходами модель приватного права, що є необхідною умовою для ефективної імплементації стандартів ЄС та подальшого розвитку національного законодавства. У підсумку робиться висновок, що римське право має залишатися ключовим інструментом для глибинної модернізації цивільно-правової системи України, забезпечення її конкурентоспроможності та інтегрованості в правовий простір Європейського Союзу

КОНВЕРГЕНЦІЯ: ПРАВА ЛЮДИНИ, ЕТИКА ТУРБОТИ ТА ПЕРЕОСМИСЛЕННЯ ПРОФЕСІЙНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ МЕДІАТОРА

Горєлова В.Ю. — 2025-12-18

У статті проаналізовано кризу професійної ідентичності медіатора, що постала внаслідок соціальних трансформацій, посилення структурної нерівності та зростання кількості конфліктів із виразним етичним навантаженням. Підкреслено, що традиційне уявлення про медіацію як нейтральну та «ціннісно вільну» процедуру призвело до етичного дефіциту: формальна рівність сторін підмінює реальну справедливість, а неупередженість – моральну позицію. У таких умовах медіатор ризикує стати інструментом легітимації нерівності під виглядом добровільного компромісу.

Метою дослідження є здійснення ціннісного повороту в теорії та практиці медіації, а саме переходу від процедурного до етично орієнтованого підходу. Запропоновано нову нормативно-етичну рамку, в якій мир трактується не лише як відсутність конфлікту, а як наявність гідності, довіри та субстантивної справедливості. Методологічну основу становить синтез Етики Турботи (емпатія, відповідальність, чутливість) і концепції Прав Людини (універсальність, моральна сталість). Цей підхід формує «Моральну Архітектоніку Медіації», де медіатор виступає як етичний навігатор, здатний виявляти приховану асиметрію та захищати гідність сторін.

Розкрито концепцію «Медіаційної Справедливості», що охоплює три рівні: процедурний (рівність участі), відновний (усунення шкоди, відновлення стосунків) і субстантивний (змістова справедливість угоди відповідно до прав людини). На цій основі розроблено етичні індикатори та практичні протоколи, зокрема Протокол Відмови від Сприяння це інструмент визначення моральних меж участі медіатора у випадках порушення недискусійних прав (безпека, захист від насильства, гідність).

Доведено, що справжня автономія сторін можлива лише за умови гарантування їхньої гідності та моральної безпеки. Професійна ідентичність медіатора XXI століття має ґрунтуватися не лише на нейтральності, а насамперед на відповідальності – активній позиції на захист справедливості. Запропонована модель має як теоретичну, так і практичну цінність: вона формує підґрунтя для підготовки нового типу фахівців – «етичних навігаторів», здатних поєднувати професійну компетентність із моральною чутливістю. Це відкриває перспективу розвитку медіації як простору етичного діалогу, що утверджує гідність кожної людини.

СПРАВЕДЛИВІСТЬ І ПРАВО: ВИТОКИ ТА СТАНОВЛЕННЯ ЮРИДИЧНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

Прилипко С.М. — 2025-12-18

У статті здійснено дослідження еволюції інституту юридичної відповідальності як фундаментальної категорії сучасної системи права в історико-правовому аспекті. Проаналізовано розвиток уявлень про юридичну відповідальність від давніх цивілізацій; висвітлено трансформацію її філософських, моральних, релігійних та правових засад. Особлива увага приділяється античним мислителям (Демокріт, Софокл, Сократ, Платон, Арістотель), які розглядали відповідальність як внутрішню якість особи, її свідомий вибір та взаємодію індивіда і суспільства, закладаючи морально-правові критерії оцінки поведінки людини.

Досліджено формування римської юриспруденції, виділення права як автономної науки, а також підхід до юридичної відповідальності на основі раціоналізму та принципів справедливості. Проаналізовано вплив християнської теології у Середньовіччі, коли поняття відповідальності формувалося через релігійні норми й моральні обмеження, а також Реформації та гуманістичних ідей Відродження, що сприяли відновленню концепції індивідуальної свободи дій та персональної відповідальності перед законом і суспільством. Особливу увагу приділено розвитку юридичної думки в епоху Нового часу та Просвітництва, внеску таких мислителів, як Т. Гоббс, Дж. Локк, Г. Гроцій, Ч. Беккаріа, Ж.-Ж. Руссо, у формування принципів доцільності, співрозмірності, законності та гуманізму в юридичній відповідальності. Розглянуто становлення посткласичного правознавства та позитивістської доктрини в працях І. Бентама, Г. Кельзена та Дж. Мілля, які визначили юридичну відповідальність як обов’язкову реакцію на порушення правових норм, пов’язану зі свободою вибору поведінки особи та пропорційністю покарання.

У статті простежено формування принципів юридичної відповідальності у зв’язку з розвитком теорії держави і права, а саме взаємозв’язок свободи дій особи та правових обмежень, дієвості правосуддя у визначенні меж відповідальності, співвідношення моральних та правових критеріїв, а також історичну трансформацію підходів до інституту відповідальності від морально-релігійного до правового розуміння. Підкреслюється, що юридична відповідальність є ключовим механізмом забезпечення верховенства закону та стабільного функціонування правової системи, що об’єднує всі сфери суспільних відносин.

ПРАВОВІ ОСНОВИ ОРГАНІЗАЦІЇ ТА ФУНКЦІОНУВАННЯ КИЇВСЬКОЇ СУДОВОЇ ПАЛАТИ (СЕРЕДИНА ХІХ – ПОЧАТОК ХХ ст.)

Яцишин М. М. — 2025-12-18

У статті розглянуто ключову роль Київської судової палати, яка була наділена не лише судовими функціями, але й широким колом організаційних та координаційних повноважень. Керівна роль судової палати проявлялась, перш за все, у кримінальних провадженнях, які вона здійснювала в ході своєї діяльності як суд першої інстанції у законодавчо визначених категоріях справ, та як апеляційна інстанція для підзвітних їй окружних судів. Як суд першої інстанції Київська судова палата розглядала справи політичного характеру, державні злочини, справи про службові злочини та справи щодо порушення законів про друк тощо. Узагальнено причини та передумови проведення судової реформи: відсутність міцної законодавчої бази судочинства та судоустрою; велика кількість судових установ, а тому і заплутаність процесуальних процедур, проблеми з підсудністю справ, хабарництво, безграмотність служителів феміди, їхня юридична неосвіченість, теорія формальних доказів, панування інквізиційного процесу в ході розгляду справ, невідповідність тогочасної судової системи Російської імперії системам судоустрою передових європейських країн; відсутність розмежування адміністративної та судової влади; хаос законодавства, безправність обвинувачених; кадровий «голод», непрестижність роботи в судах, недовіра до судової влади тощо. Зазначено, що судові палати забезпечували якість розгляду кримінальних і цивільних справ, по-перше, вони не допускали до розгляду справи, завідомо позбавлені перспективи в суді, по-друге, мали широкі повноваження щодо перегляду вже винесених судових рішень. Також судові палати успішно функціонували в якості суду першої інстанції щодо відмови від зобов'язань загального порядку кримінального та цивільного судочинства. Окрім того, судовим палатам були передані повноваження щодо касаційних проваджень на околицях імперії, що істотно спростило діяльність Сенату. Також судові палати були наділені широкими правами контролю за діяльністю окружних судів, мирових судів, адвокатури, нотаріату, судових слідчих. Зроблено висновок про те, що складний процес формування округів судових палат (з численними реорганізаціями, зі створенням нових, а іноді зі скасуванням діючих судів, з перерозподілом територій в межах округу) свідчить про домінування раціонального підходу, що говорить про те, що при здійсненні судової політики враховувалися, в першу чергу, потреби населення та економіки. Підсумовано, що утворення судових палат на території Російської імперії укріпило авторитет судової влади. Зокрема, що Київська судова палата, попри нелегкі умови її функціонування у Південно-Західному краї Російської імперії, через багатоетнічність населення, політичні, соціально-економічні та культурні розбіжності, діяла ефективно та результативно, виконуючи покладені на неї функції судового, організаційного та координаційного характеру.

ПРАВОВІ ЗАСАДИ ТА ЕФЕКТИВНІСТЬ МЕДІАЦІЇ У ВИРІШЕННІ ГОСПОДАРСЬКИХ СПОРІВ

Герасименко О.О. — 2025-12-18

У статті комплексно досліджено правові засади застосування медіації у вирішенні господарських спорів, визначено її місце та роль у сучасній системі правосуддя, а також окреслено потенціал цього інструменту для підвищення ефективності судового захисту прав суб’єктів господарювання. Особливу увагу приділено з’ясуванню правової природи медіації як добровільного, неупередженого, структурованого та конфіденційного процесу, що ґрунтується на активній участі сторін, їх автономії у прийнятті рішень та орієнтації на мирне врегулювання спору. У роботі розкрито зміст основних принципів медіації та показано їх практичне значення для бізнес-середовища.

Проаналізовано нормативно-правову базу, яка регламентує застосування медіації в Україні, зокрема положення Закону України «Про медіацію», норми Господарського процесуального кодексу України щодо можливості зупинення провадження для проведення медіації, а також положення Директиви 2008/52/ЄС, що визначають європейські стандарти у сфері альтернативного вирішення спорів. Здійснено порівняльну характеристику українського правового регулювання та зарубіжних моделей медіації, що дає змогу визначити подальші напрями вдосконалення національної системи ADR.

У статті виділено ключові переваги медіації для суб’єктів господарювання: істотне скорочення фінансових витрат, уникнення тривалих судових процедур, збереження партнерських та договірних відносин, оперативність прийняття рішень, мінімізацію комунікативних бар’єрів і зниження конфліктності між сторонами. Окремо обґрунтовано значення принципу конфіденційності, який забезпечує безпеку комерційної інформації та сприяє формуванню довіри до процедури. Наведено аналіз міжнародного досвіду, який демонструє тенденцію до широкого впровадження медіації в комерційних спорах та підтверджує її високу результативність від 60 % до 80 % успішно врегульованих справ у різних юрисдикціях.

На основі проведеного дослідження зроблено висновок, що активне запровадження та популяризація медіації у господарському процесі є складовою модернізації правосуддя в Україні, спрямованої на підвищення ефективності судової системи та забезпечення її доступності для бізнесу. Медіація розглядається як комплексний правовий і соціальний інститут, що інтегрує комунікативні, економічні та правові механізми врегулювання спорів. Її розвиток сприятиме не лише зменшенню навантаження на суди, а й формуванню нової правової культури, орієнтованої на конструктивний діалог, партнерство та відповідальність сторін.

ТРАНСНАЦІОНАЛЬНЕ СУРОГАТНЕ МАТЕРИНСТВО: КОЛІЗІЙНІ НОРМИ, ВИЗНАННЯ БАТЬКІВСТВА І ПУБЛІЧНИЙ ПОРЯДОК УКРАЇНИ

Гулей Я.П. — 2025-12-18

Правове регулювання сурогатного материнства є однією з найбільш дискусійних сфер сучасного сімейного та медичного права, що поєднує у собі етичні, соціальні та юридичні аспекти. В Україні сурогатне материнство дозволене та регламентується нормами Сімейного кодексу, Цивільного кодексу та підзаконними актами, зокрема наказами МОЗ, проте спеціального комплексного закону не існує, що створює прогалини у правозастосуванні. Основними проблемними питаннями є правовий статус сторін договору, порядок укладення та виконання угоди, визначення батьківства, захист прав дитини та механізми відповідальності у разі порушення умов. У статті досліджується комплексна правова проблематика транснаціонального сурогатного материнства в умовах глобалізації та інтенсифікації міждержавних репродуктивних відносин. Акцентується увага на ключових колізійних питаннях, що виникають у процесі визначення застосовного права до договорів сурогатного материнства, укладених між сторонами, які є резидентами різних держав. Розглянуто особливості колізійних норм міжнародного приватного права України, які регламентують правовідносини у сфері допоміжних репродуктивних технологій, а також проаналізовано прогалини та неузгодженості чинного законодавства у цій сфері. Значна увага приділена процедурі визнання батьківства в Україні щодо дітей, народжених за програмами сурогатного материнства за кордоном, з урахуванням міжнародної та національної судової практики.

Окремо досліджено концепт публічного порядку як підстави для відмови у визнанні іноземних судових рішень та актів цивільного стану, а також визначено межі його застосування в контексті прав людини та інтересів дитини. Проаналізовано сучасні підходи Європейського суду з прав людини до балансування між національними заборонами та необхідністю забезпечення найкращих інтересів дитини. У статті розглянуто проблеми правової невизначеності, які виникають через відсутність уніфікованого міжнародного регулювання та гармонізованих норм у сфері сурогатного материнства.

У статті пропонується системний підхід до удосконалення українського законодавства шляхом запровадження чітких колізійних прив’язок, визначення процедури легалізації документів про народження та встановлення єдиного механізму визнання батьківства, який би відповідав міжнародним стандартам захисту прав дитини. Отримані результати мають практичне значення для судових органів, адвокатів, нотаріусів, а також для законодавця у процесі реформування національного законодавства у сфері допоміжних репродуктивних технологій.

ОСОБЛИВОСТІ ПОДІЛУ СПІЛЬНОГО МАЙНА ПОДРУЖЖЯ: УМОВИ ТА ПОРЯДОК ЙОГО ЗДІЙСНЕННЯ

Корольова В.В. — 2025-12-18

В умовах правової держави належне регулювання майнових відносин між подружжям є ключовим механізмом захисту прав кожного з подружжя, гарантує справедливий розподіл майна та мінімізує ризики соціальних і економічних конфліктів. На сучасному етапі однією з основних проблем сімейного права залишається визначення умов і порядку поділу спільного майна подружжя з урахуванням життєвих обставин, що можуть істотно впливати на справедливість такого розподілу. Поділ спільного майна подружжя є складним юридичним процесом, який потребує врахування правових, економічних і фактичних аспектів. Умовно можна виокремити кілька основних етапів, що забезпечують послідовність і законність процедури. У ході дослідження звернуто увагу на те, що поділ спільного майна подружжя, може бути, як примусовий (судовий) так і добровільний.

У статті проаналізовано умови та порядок поділу майна між подружжям. Укладаючи шлюб, сторони набувають не лише особистих прав і обов’язків, а й вступають у режим спільної сумісної власності. Саме ця правова категорія найчастіше стає предметом спору під час розірвання шлюбу. Тому питання поділу спільного майна подружжя є надзвичайно актуальним і потребує глибокого наукового аналізу, а також пошуку ефективних механізмів його врегулювання.

Окремим напрямом дослідження у цій статті є аналіз правових аспектів поділу майна подружжя. Зокрема, розглянуто особливості здійснення поділу спільної власності в умовах воєнного стану. З огляду на те, що запровадження воєнного стану в Україні зумовило низку законодавчих змін, слід зазначити: процедура укладення шлюбу була суттєво спрощена, тоді як порядок його розірвання залишився майже незмінним.

Обґрунтовано, що поділ спільного майна подружжя має здійснюватися на основі чітких правових норм, які визначають умови, порядок та принципи такого поділу. Проаналізовано основні нормативно-правові акти, що регулюють процес поділу спільного майна подружжя в Україні.

Дослідження демонструє, що поділ спільної власності подружжя є багатогранною проблемою сучасного сімейного права, яка потребує не лише правового врегулювання, а й урахування реальних життєвих обставин сторін. Таким чином, наукова стаття сприяє виявленню нових підходів до ефективного і справедливого вирішення майнових спорів між подружжям.

СПАДКУВАННЯ ЗА ПРАВОМ ПРЕДСТАВЛЕННЯ: СУТЬ І ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ

Зверховська В.Ф. — 2025-12-18

Стаття присвячена детальному аналізу інституту спадкування за правом представлення в українському праві, його сутності, меж застосування та практичним проблемам правозастосування. Розкрито еволюцію нормативного регулювання, акцентовано на лаконізмі ст. 1266 Цивільного кодексу України, відсутності чіткого визначення поняття і процедурних орієнтирів для підтвердження спорідненості, визначення та поділу часток, а також дотримання строків спадкоємцями, які закликаються за правом представлення. Досліджено співвідношення цього інституту із заповітом і спадковою трансмісією, показано, що право представлення функціонує виключно у площині спадкування за законом, що вимагає чітких меж для уникнення помилок у нотаріальній і судовій практиці.

Окреслено характерні проблемні вузли доказування, серед яких ключове значення мають належне підтвердження факту смерті спадкоємця відповідної черги до моменту відкриття спадщини, встановлення юридично значущого родинного зв’язку заявників зі спадкодавцем, визначення впливу часткових заповітів на можливість застосування права представлення, а також обґрунтування критеріїв для поновлення пропущених строків. Увагу зосереджено на доказових і організаційних бар’єрах, що посилилися в умовах воєнного стану, коли ускладнено доступ до актових записів, збільшилася потреба у встановленні юридичних фактів та зросла роль суду як інструмента корекції нотаріальних помилок.

Наукова новизна полягає у систематизації розпорошених положень доктрини та практики, уточненні понятійного апарату і формулюванні комплексних пропозицій щодо вдосконалення регулювання, які включають запровадження спеціальних норм до Цивільного кодексу, окремого механізму поновлення строків для спадкоємців за правом представлення, типової заяви до нотаріуса, а також цифровізованих процедур обміну даними між нотаріусами і державними реєстрами. Зроблено висновок, що посилення нормативної визначеності та стандартизація нотаріальних дій зменшать кількість спорів, забезпечать єдність практики і підвищать рівень захисту прав нащадків у спадкових правовідносинах

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ФОРМАЛІЗАЦІЇ ЦИВІЛЬНИХ ПРОЦЕСУАЛЬНИХ НОРМ В УМОВАХ РОЗБУДОВИ СУЧАСНОЇ ДЕМОКРАТИЧНОЇ ДЕРЖАВИ

Скоморовський В.Б. — 2025-12-18

У статті аналізується правове регулювання формалізації цивільних процесуальних норм в умовах розбудови сучасної демократичної держави. Констатується, що законодавство України є цілісною системою, в якій нормативно-правові акти цивільного судочинства виконують важливу роль. З формальної логіки система законодавства розглядається як структурована формула, що регулює дії в правовому полі, логічне конструювання суджень в цій системі базується на вирішенні умовного рівняння, де кожна правова норма має чітко визначену роль. Обґрунтовується, що для досягнення правильних висновків структура цього «рівняння» повинна бути цілісною, без суперечностей і прогалин, що забезпечує взаємозв'язок і узгодженість всіх норм. Наголошується, що правові норми повинні бути сформульовані простою і зрозумілою мовою, щоб забезпечити доступність для всіх громадян, при цьому важливо використовувати чіткі юридичні терміни, щоб уникнути неоднозначностей, і що дозволить поєднати точність норм із їх зрозумілістю. Акцентується, що цивільні процесуальні норми займають важливе місце в національній правовій системі, а їх формалізація вимагає відповідності нормам вищої юридичної сили та гармонії із законодавчими актами. Зазначається, що узгодження проектів нормативно-правових актів задля уникнення протиріч закріплено в кількох законодавчих актах, зокрема в Законі України «Про правотворчу діяльність» та «Про Регламент Верховної Ради України». Підкреслюється важливість гнучкості у формулюваннях юридичних норм для ефективного регулювання, що дозволяє адаптувати їх до різних правових ситуацій, при цьому виділяється системна узгодженість, однозначність і логічність як основних правил. Наголошується, що серед значущих міжнародних джерел, які впливають на формалізацію норм цивільного процесуального права в Україні, виділяються Європейська конвенція з прав людини, практика Європейського суду з прав людини, а також Угода про асоціацію між Україною та ЄС. Разом з тим констатується, що Конституція України є основним джерелом національного правового регулювання, що окреслює базові засади організації державної влади. В цьому контексті розглядається розділ Конституції, який стосується правосуддя і містить нормативні настанови, які забезпечують формальну визначеність права через визначеність, системність та ефективність. При цьому стверджується, що норми, які сприяють правовій визначеності, включають верховенство права, обов'язковість судових рішень та здійснення судочинства виключно судами, а системність цивільних процесуальних норм забезпечується принципами територіальності, спеціалізації судів, а також рівністю всіх учасників судового процесу перед законом.

АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ МЕДІАЦІЇ В УКРАЇНІ

Тарасова І.В. — 2025-12-18

Стаття присвячена комплексному аналізу актуальних питань правового регулювання медіації в Україні як інституту альтернативного вирішення спорів у контексті трансформаційних змін національної правової системи та її євроінтеграційної орієнтації. Констатується, що прийняття Закону України «Про медіацію» у 2021 році стало принципово важливим етапом формування сучасної нормативної бази, яка загалом відповідає європейським стандартам та міжнародним практикам мирного врегулювання конфліктів. Звертається увага на те, що законодавче закріплення медіації створило необхідні правові передумови для її інтеграції у цивільний, сімейний та господарський процеси, однак реальна практика застосування цього інституту залишається фрагментарною та обмеженою. Акцентується, що ключовими стримувальними чинниками є недостатній рівень правової культури та правосвідомості учасників спорів, відсутність системної й стандартизованої підготовки медіаторів, а також слабка інституційна підтримка з боку держави та професійної спільноти. Наголошується, що подальша гармонізація українського законодавства з положеннями Директиви ЄС 2008/52/EC та Модельного закону ЮНСІТРАЛ є необхідною умовою забезпечення ефективності, передбачуваності та суспільної довіри до медіаційних процедур.

Разом із тим підкреслюється особливе значення етичних і професійних стандартів діяльності медіатора, які формують довіру сторін до процедури та гарантують дотримання принципів справедливості, конфіденційності, добровільності й неупередженості. Розкрито роль наукових праць українських дослідників, зокрема Горєлової В. Ю., у концептуалізації та систематизації етичних засад медіації, а також визначено їх значення для формування сталої професійної культури цієї діяльності. З’ясовано, що розвиток онлайн-медіації потребує додаткового правового, організаційного й технологічного забезпечення, особливо в умовах цифровізації правової системи та зростання дистанційних форм взаємодії. Обґрунтовується висновок, що медіація має стратегічне значення для формування нової правової культури, заснованої на діалозі, партнерстві та відповідальності, а її подальший розвиток здатний не лише зменшити навантаження на судову систему, але й сприяти утвердженню європейських цінностей у сфері врегулювання конфліктів.