Правничий вісник Університету «КРОК»

Психологічні феномени в контексті теорій систем

Т.М. Малкова — 2020-02-04

Зроблена спроба розглянути психологічні явища з позицій теорії систем як загального підходу до вивчення явищ живої та неживої природи. Сформульовано основні положення загальної теорії систем, охарактеризовано системи відкриті й закриті, лінійні та нелінійні (дисипативні). Показано, що хоча математичне вираження нелінійних динамічних систем і понять теорії складних систем має свої труднощі, основні поняття є інтуїтивно зрозумілими, оскільки вони «вловлюють» суттєві особливості існуючих у реальному житті явищ. Ці теорії зазвичай не викладаються в бакалаврських програмах з психології, і тому багато психологів з ними не знайомі. Водночас у царині психологічних феноменів і взагалі
у світі живого взаємодія внутрішніх та зовнішніх чинників є дуже складною. Більшість ефектів, що мають місце у біопсихосоціальній сфері, не є результатом простої суми різно манітних впливів. Слабкі впливи можуть викликати сильні зміни, в той час як сильні можуть не викликати жодних. Для розуміння феноменів такого роду необхідне нове бачення, новий підхід, який представлено, зокрема, у постулатах синергетики. Згідно з цим підходом процеси, що мають місце у живих системах, є нелінійними і зазвичай непіддатливими до формалізації й моделювання. Якісна відмінність психологічних явищ від фізичних полягає у принциповій непередбачуваності наслідків взаємодії чинників зовнішніх та внутрішніх через наявність значної кількості змінних та складності їхніх взаємозв’язків і взаємовідношень. Усталений у психології номотетичний підхід та його похідні – експериментальний і статистичний методи – засновані на лінійному підході, згідно з яким одна причина обумовлює один наслідок, а один чинник породжує інший чинник. Прикладами нелінійного підходу до аналізу психологічних явищ можуть бути концепції Л. С. Виготського, Ж. Піаже,
П. К. Анохіна, Д. Енгеля, С. Д. Максименка. Є також спроби дослідити взаємодію чинників зовнішніх та внутрішніх шляхом виділення окремих із них і вивчення напрямів їх змін (О. П. Єрмолаєва, Т. М. Малкова). Понятійний апарат психосинергетики, попри всю її критику, надає нові методологічні настанови для більш глибокого розуміння психологічних явищ як нелінійних за своєю природою і вводить психологію в контекст сучасних досліджень явищ
живої і неживої природи.

Особливості розробки та реалізації програми розвитку організаційної культури кафедри закладу вищої освіт

І.В. Сингаївська — 2020-02-04

У статті обґрунтовано актуальність дослідження розвитку організаційної культури кафедри закладу вищої освіти з урахуванням її психологічних особливостей. Проаналізовано дослідження науковцями проблеми розвитку організаційної культури закладу вищої освіти. Визначено основні напрями розвитку організаційної культури кафедри закладу вищої освіти з урахуванням її психологічних особливостей. До таких напрямів було віднесено наступні: типологічний; психолого-педагогічний; безпековий; іміджевий. Представлено програму сприяння розвитку організаційної культури кафедри закладу вищої освіти, яка складається з інформаційно-діагностичного, типолого-організаційного, психолого-педагогічного, безпекового та мотиваційно-комунікаційного розділів. Програма включає мету, перелік заходів, методи і суб’єкти реалізації заходів. Вибір заходів для конкретної кафедри зумовлюється характером визначених в результаті SWOT-аналізу завдань щодо розвитку її організаційної культури. Запропоновано впровадження психологічного супроводу розвитку організаційної культури кафедри, що передбачає наступні етапи: стратегічно-визначальний; діагностичний; планово-аналітичний; програмний, реалізаційно-контролюючий; коригуючий. На стратегічно-визначальному та діагностичному етапах відбувається реалізація заходів інформаційно-діагностичного розділу програми. На планово-аналітичному етапі психологічного супроводу на основі даних SWOT-аналізу відбувається розробка напрямів змін в організаційній культурі в контексті відповідності напрямів розвитку кафедри з урахуванням іміджевих показників кафедри. На програмному етапі психологічного супроводу здійснюються планування та розробка заходів типологоорганізаційного, психолого-педагогічного, безпекового та мотиваційно-комунікаційного розділів програми розвитку організаційної культури кафедри. Впровадження програмних заходів здійснюється на реалізаційно-контролюючому етапі. Зворотний зв’язок, передбачений коригуючим етапом, передбачає розробку та подальше впровадження коригувальних заходів вдосконалення організаційної культури з урахуванням можливих змін для підвищення успішності діяльності кафедри.

Особливості становлення приватної детективної діяльності в України у порівнянні із зарубіжними країнами

А.Й. Француз — 2020-02-04

У статті розглянуто деякі проблемні питання щодо легалізації приватної детективної діяльності в Україні. Проведено аналіз зарубіжного досвіду окремих розвинутих країн світу в порівнянні з Україною. Досліджено наявні законопроєкти, що покликані легалізувати приватну детективну діяльність в Україні. Окрему увагу приділено необхідності правового врегулювання здійснення приватної детективної діяльності. Саме приватна детективна діяльність у правоохоронній практиці на сучасному етапі становлення України як сучасної європейської держави є одним із завдань, вирішення якого сприятиме реалізації прав людини на життя, здоров’я, захист і недоторканність її законних прав, свобод, інтересів та особистого життя. Тому актуальним є питання отримання якісних, законодавчо врегульованих детективних послуг, адже в Україні сьогодні приватна детективна діяльність поки що не знаходиться на відповідному правовому рівні. У більшості країн світу, де такий вид діяльності визнаний на державному рівні, є явищем звичайним, сталим та достатньо унормованим національним законодавством. Щоб зрозуміти процес появи потреби в запровадженні інституту приватної детективної діяльності в Україні, варто звернутися до наявних законопроєктів і публікацій, присвячених появі детективних агентств, історії розвитку в зарубіжних країнах та їх правовій легалізації. Одним з важливих елементів діяльності правоохоронних органів є більш тісна співпраця з активними верствами населення. Адже ефективний захист громадського порядку, прав та свобод, а також інтересів, які гарантуються Конституцією України, не можливий без залучення участі громадян, зацікавлених у безпеці. У контексті інтеграції України з Європейським Союзом вітчизняне законодавство повинно забезпечити дотримання конституційних прав і свобод людини та громадянина, саме тому органи державної влади спільно із суспільством нарешті об’єднаються задля забезпечення верховенства права й започаткування інституту приватних детективів. Актуальності поглиблення вивчення проблем становлення інституту приватних детективів в Україні присвячується дана стаття.

Сучасний стан та перспективи розвитку приватної детективної діяльності в Україні

В.К. Гіжевський — 2020-02-04

Наведено аргументи на користь запровадження інституту приватної детективної діяльності в Україні, його становлення та розвиток на сучасному етапі, а також визначено деякі недоліки у проєкті ЗУ «Про детективні послуги» (реєстраційний № 1228-1 від 20.09.2019 р.) та запропоновано шляхи їх усунення. Представлене авторське трактування приватної детективної діяльності, яку запропоновано визначити як систему гласних і негласних приватних розшукових дій, що провадяться суб’єктами цієї діяльності на платній договірній основі з метою захисту законних прав та інтересів клієнтів через надання їм детективних послуг у випадках і в порядку, передбачених законодавством. Відзначено, що авторське трактування передбачає перелік таких сутнісних ознак, як: гласність, яка полягає у відкритому здійсненні приватних детективних послуг; негласність, яка означає прихованість розшукових дій, що проводяться, від осіб, я законних прав й інтересів клієнтів. Доведено, що саме авторське трактування повністю розкриває найбільш поширені сутнісні ознаки приватної детективної діяльності. Поряд з цим, запропоновано викласти назву документа як Закон України «Про приватну детективну діяльність», оскільки «детективні послуги» слід розглядати як складову приватної детективної діяльності. Поряд з цим законодавство, яке регулює порядок організації та здійснення приватної детективної діяльності в Україні, передусім повинно бути якісним, тобто таким, що пройшло ретельну перевірку в експертному середовищі. Автором наведено аргументи на користь надання контролюючих повноважень у сфері приватної детективної діяльності Міністерству юстиції України.

Етичні та правові принципи професійної діяльності приватного детектива в мережі інтернет

В.Ю. Горєлова — 2020-02-04

Стаття присвячена аналізу такого явища як інформаційна етика приватного детектива в мережі Інтернет. Виявлені проблеми, що виникають при порушенні професійної етики приватним детективом в полі Інтернет. У статті наголошено на тому, що інформаційна етика приватного детектива в мережі Інтернет – одне з найменш розроблених питань, та навіть в проектах спеціального закону України не передбачено статті, яка б висвітлювала питання етики приватного детектива, або мала б відсильний характер до іншого правового документу, який би визначив етичні норми приватної детективної діяльності. Виявлені проблемні питання що повязані з питанням моралі в роботі приватного детектива в мережі Інтернет та проаналізовано зарубіжні документи, положення яких стосуються моралі в мережі Інтернет. В статті проводиться аналіз таких двох категорій як «особиста мораль» та «професійна мораль» приватного детектива в інмормаційному полі мережі Інтернет, що дає можливість стверджувати, що професійна мораль приватного детектива є поєднанням особистої та суспільної моралі, що дозволяє досягнутий певний рівень (морального) професіоналізму. У статті акцентується увага на принципово – важливих способах вирішення зазначеної проблеми шляхом не лише проголошення а й вкладання в основи права моральних принципів, що стосуються роботи приватного детектива в мережі Інтернет та обов’язкового контролю за їх дотриманням. Зазначено, що зводом цих моральних приписів має бути Моральний кодекс приватного детектива, який неодмінно повинен бути повністю узгоджений з існуючими міжнародними принципами детективної діяльності. В процесі дослідження даної проблеми було зроблено висновок про необхідність розробки моральних постулатів та впровадження моральних приписів в роботі приватного детектива в мережі Інтернет. Окрім того, в статті запропоновано перелік вимог щодо моральної (етичної) поведінки до приватного детектива в мережі Інтернет.

Кримінологічна характеристика домашнього насилля в контексті новел вітчизняного кримінального законодавства

А.В. Гуркова — 2020-02-04

Домашнє насилля є явищем категорично соціально-негативним. Слід зазначити, що на території України довший час домашнє насилля не розглядалося як окреме кримінально каране діяння. У час законодавчого прогресу та спроб удосконалення вітчизняного законодавства, згідно з європейськими стандартами, Україна впевнено крокує шляхом реформ. Криміналізація відповідного діяння, прийняття Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насиллю» й безпосереднє доповнення Кримінального кодексу України статтею 126-1 беззаперечно вносить корективи щодо відповідальності за вчинені діяння. Однак, при внесенні всіх змін сфера відповідної категорії злочинів залишається латентною. Довести справи, що стосуються домашнього насилля, до суду є досить важким завданням для працівників правоохоронних органів. Усе це випливає саме з правової природи злочину. Специфіка та устави менталітету населення не дають змоги в повній мірі побачити реальну статистику даної категорії злочинів. Також не варто залишати поза увагою фактор психологічний, який насамперед стосується жертви домашнього насилля. Жертви домашнього насилля мають психологічні бар’єри, що передусім стосуються розкриття факту вчинення домашнього насилля. Відсутність довіри до правоохоронних органів, сором, страх, небажання розголошування подробиць сімейного життя -- все це ключові моменти у низькому показнику доведення відповідних справ до суду. Динамічність та багаторазовість вчинення насильницьких діянь у середовищі однієї сім’ї є досить тяжким явищем на стадії доказування. Все це призводить до замовчування та приховування домашнього насилля, та, як наслідок, ставить відповідну категорію злочинів у першість за латентністю. Створення ефективних систем роботи з жертвами та кривдниками, також роз’яснювально-інформативна робота як правоохоронних органів, так і волонтерських організацій – усе це механізм, який тільки запускається й потребує детального вивчення та розуміння самим населенням. У даній статті розглядаються питання кримінологічної характеристики домашнього насилля, також виокремлені підкатегорії, види домашнього насилля. Ґрунтовний аналіз дає змогу зрозуміти специфіку жертв злочинів, прослідкувати їх можливу віктимність. Виокремлено категорії кривдника у справах домашнього насилля, а також здійснено його кримінологічну характеристику.

Механізми адаптації законодавства України до правової системи Європейського Союзу

А. Й. Француз — 2020-02-04

Україна є пріоритетним партнером для Європейського Союзу (далі – ЄС). ЄС підтримує Україну в забезпеченні стабільного, процвітаючого й демократичного майбутнього для своїх громадян і непохитний у своїй підтримці незалежності, територіальної цілісності та суверенності. Інтеграція до ЄС – це комплексна процедура та сьогоднішня ціль, яку прагне досягнути Україна, що супроводжується здійсненням адаптації законодавства до системи права ЄС. Після того, як країна-заявник пристосовується до умов членства, вона має імплементувати закріплені правила у всіх сферах правовідносин. Та невід’ємним процесом для реалізації даної мети є запровадження правильних механізмів на законодавчому рівні, які будуть координувати та контролювати виконання вимог положень європейського законодавства, передбачених Угодою про асоціацію з ЄС. Асоціація з ЄС є вкрай важливою в контексті проведення реформ, оскільки положення Угоди мають слугувати основою для нової моделі соціально-економічного розвитку України. Тому, розробляючи концепцію та програми секторальних реформ, необхідно брати до уваги, аналізувати та адаптувати відповідні вимоги директив ЄС із нормативно-правовими актами України. Поетапне наближення законодавства, модернізація правового поля і забезпечення прозорості національного законодавства, поглиблення культури демократії й поваги до прав людини, зміцнення національної безпеки та безпеки громадян, недопустимість застосування сили як методу вирішення внутрішньодержавних конфліктів і налаштування стабільності та злагоджених відносин із усіма країнами-сусідами на даний час є одними з найважливіших чинників-взірців для Української держави. Повноцінна реалізація реформи державного управління у відповідності до затвердженої стратегії є запорукою ефективного впровадження всіх без винятку реформ в Україні; ефективне формування та реалізація державної політики, що базується на оцінці позицій зацікавлених сторін, аналізі впливів і стратегічному плануванні, а також високому рівні професійності державної служби. Зрештою, дослідження адаптації законодавства України до законодавства ЄС матимуть змогу ввести науково обґрунтовані пропозиції для кращого забезпечення національних інтересів нашої держави у сфері європейської інтеграції та дійової реалізації зовнішньополітичного пріоритету.

Поняття та сутність «acquis communautaire» у контексті дослідження процесу лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України

Д. І. Ткач — 2020-02-04

У статті досліджено тлумачення поняття «acquis communautaire», його сутність та значення у контексті аналізу процесу адаптації українського законодавства в рамках виконання завдань «Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України». Першочергово авторами приділяється увага фундаментальним крокам на шляху до затвердження євроінтеграційного напряму України як головного вектору зовнішньої політики держави. Таким чином, проаналізовано та порівняно статті й розділи Постанов різних років прийняття – «Про основні напрями зовнішньої політики України» від 1993 року та «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» від 2010 року. Визначено нормативно-правовий акт, в якому вперше було введено та інтерпретовано «acquis communautaire» як правову систему Європейського Союзу – Закон України від 2004 року «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу». Окреслено проблематику введення поняття на прикладі політики захисту персональних даних, включаючи болюче та досить провідне у науково-дискусійних обговореннях питання перекладу на українську мову важливих понять норм ЄС, що загальмувало процес адаптаційних заходів. Окремо авторами сформульовано список заходів із гармонізації нормативно-правових актів українського законодавства до відповідності «acquis». У рамках виконання поставленого завдання складено хронологічну таблицю з назвою законодавчого акта та характеристикою результатів внесення змін до зазначеного акта. Так, проаналізовано 10 нагальних документів імплементації європейських норм щодо захисту персональних даних, що були визначені у Плані дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України (VLAP). Виконане дослідження дозволяє простежити за процесом гармонізації європейського законодавства до українського на прикладі одного напряму, а саме політики захисту персональних даних. Також, ґрунтуючись на виділених проблемних питаннях, пропонується провести заходи щодо вдосконалення методів виконання імплементаційних заходів, що в подальшому позитивно вплинуть на розвиток євроінтеграційного напряму України.

Корпоративні права держави та їх захист (проблемні питання)

В. В. Корольова — 2020-02-04

У статті авторами акцентовано увагу на тому, що на сьогодні в умовах глобалізаційних процесів реформування системи державного управління звернення до окремих питань охорони та захисту корпоративних прав держави є надзвичайно слушним. Розкрито зміст і сутність категорії «корпоративні права держави». Звернено увагу на особливості здійснення корпоративних прав держави; особливості управління та обмеження щодо розпорядження об’єктами державної власності. Акцентовано увагу, що чинне корпоративне законодавство не достатньо містить гарантій, спрямованих на забезпечення
корпоративних прав учасників корпоративних відносин. Корпоративні права держави розглядаються як право держави, частка якої визначається в статутному капіталі господарського товариства, що включає право на управління цим товариством, отримання певної частки його прибутку (дивідендів), активів у разі ліквідації відповідно до законодавства, а також інші права, передбачені законом та установчими документами. Звернено увагу на класифікацію підстав виникнення корпоративних прав у держави, на перелік основних суб’єктів управління об’єктами державної власності та її корпоративними правами. Проведено аналіз чинного законодавства України, яке регулює питання управління корпоративними правами держави, їх охорони та захисту. Зроблено висновок про те, що захист корпоративних прав держави, на відміну від захисту корпоративних прав суб’єктів приватного сектору економіки, має певну специфіку, яка проявляється не лише в особливих способах захисту, а в особливому характері організаційно-майнових заходів захисту. Розглянуто ефективність існуючого механізму охорони та захисту корпоративних прав держави. Виявлено недоліки, існуючі у чинному механізмі охорони та захисту корпоративних прав держави. Запропоновано низку заходів щодо підвищення ефективності механізму охорони та захисту корпоративних прав держави. Зроблено висновок, що при захисті корпоративних прав держави превентивна складова має переваги, ніж у разі захисту корпоративних прав суб’єктів приватного сектору.

Передумови становлення і розвитку міжрегіонального співробітництва між Україною та Канадою у історико-правовому контексті «особливого партнерства»

Д. І. Ткач — 2020-02-04

У статті виконано дослідження щодо становлення та розвитку міжрегіонального співробітництва в контексті українсько-канадського «особливого партнерства». Визначено та проаналізовано договірно-правове забезпечення двосторонніх відносин, а саме пунктів щодо налагодження зв’язків між областями/містами України та провінціями Канади. Так, договірно-правову базу склали основні значущі документи: 1) «Спільна Декларація про особливе партнерство між Україною та Канадою» від 1994 та 2001 років; 2) Меморандум про взаєморозуміння між Урядом України і Урядом Канади стосовно канадської програми співробітництва; 3) Угода про дружбу і співробітництво між Україною і Канадою. Авторами розроблено типологізацію попередніх умов існування двосторонніх взаємин у напрямі міжрегіонального співробітництва, за якої передумови було поділено на два типи: етнічно-історичні та інституційно-правові, де другий тип, у свою чергу, був виявлений як на державному, так і на рівні урядів Канади та України. Крім того, визначено список найбільш важливих офіційних документів між регіонами та містами-побратими, що надало змогу оцінити ступінь задіяння окремих регіонів кожної з країн. Так, зі сторони України у співробітництві брали участь Чернівецька, Івано-Франківська, Львівська, Дніпропетровська області та окремі обласні міста, такі як Київ, Одеса й Ужгород. З іншої сторони – Канади – активно залучені декілька провінцій, а саме Саскачеван, Альберта, Манітоба та міста Торонто, Ванкувер і Гамільтон. Відповідно до пунктів п’яти договорів міжрегіональних взаємин виконано поглиблений аналіз та оцінка напрямів і галузей співробітництва, де окрему увагу приділено освіті та науці, а також обмінам між областями та провінціями в цих галузях. Однак, не менш важливими визначаються також і культурна та сільськогосподарська сфери, охорона здоров’я та економічне співробітництво. Проведене авторами дослідження відкриває можливість для подальшого виділення пріоритетних сфер поглиблення міжрегіональних відносин України та Канади з урахуванням уже чіткого
та результативно налагодженого «особливого партнерства».

Особливості окремих складних форм правосуб’єктності юридичних осіб

В. Ю. Цьомра — 2020-02-04

Правосуб’єктність юридичних осіб (колективних суб’єктів правовідносин) — це правоздатність і дієздатність державних і недержавних організацій: державних органів, державних підприємств і установ, громадських об’єднань, комерційних (господарських) корпорацій, релігійних організацій та ін. Юридична особа — організація, що має відокремлене майно, може від свого імені набувати майнових і особистих немайнових прав і нести обов’язки, бути позивачем і відповідачем у суді, арбітражному або третейському суді. Юридична особа — це не будь-який колективний суб‘єкт, а колективний суб‘єкт у певній галузі діяльності — господарській, соціально-культурній, змістом якої є товарногрошові відносини, участь у цивільному (майновому) обороті. Статусом юридичної особи комерційні і неко-мерційні організації наділяються за законом. Разом з тим обсяг цивільної правоздатності юридичної особи не є безмежним, оскільки визначається її установчими документами. Це означає, що комерційні організації, якщо в їх установчих документах не міститься вичерпний перелік видів діяльності, яку вони можуть здійснювати, можуть займатися будь-якою підприємницькою діяльністю, не забороненою законом. Реалізуючи власну правоздатність, юридична особа може укладати будь-які угоди. Проте якщо, наприклад, статутом юридичної особи визначений вичерпний перелік можливих видів її діяльності – вона наділена спеціальною правоздатністю, виходити за межі якої не має права. Укладені такою юридичною особою за межами її правоздатності правочини є недійсними. Обмеження цивільної правоздатності юридичних осіб може мати місце за рішенням суду у випадках, спеціально передбачених законом. Стаття присвячена аналізу особливих та складних форм правосуб’єктності юридичних осіб з можливістю контролю чи обмеження їх правосуб’єктності. Розглянуто основні форми контролю правосуб’єктності учасників таких складних юридичних осіб як холдинги. Досліджено договірну та позадоговірну форми обмеження правосуб’єктності юридичних осіб. Висвітлено основні ознаки та особливості обмеження та контролю правосуб’єктності. Розглянуто основні недоліки розуміння та застосування досліджуваного інституту в Україні. Обґрунтовано необхідність подальших загальнотеоретичних та прикладних досліджень у цій сфері.

Правові основи банківської системи в Україні

А. Й. Француз — 2020-02-04

Для побудови довершеного правового фундаменту функціонування банківської системи в Україні необхідно подальше її удосконалення, розробка фундаментальних та прикладних засад її подальшого зміцнення, усунення негативних проявів, які мають місце в сучасній банківській практиці. Наразі нерозв’язаними залишаються багато проблем, серед яких зокрема захист прав кредиторів, вдосконалення інституту банкрутства, ефективність функціонування банківської системи та способи оцінки ризиків, державна стратегія розвитку банківської системи тощо. Конкретизація профільного законодавства, стандартизація і уніфікація відповідно до існуючих правових моделей банківської діяльності розвинутих країн світу, продумана політика протекціонізму державних інституцій дозволить надати справжній імпульс розвитку банківської структури України і, як наслідок, повернення їй довіри громадян що, в свою чергу, безумовно спричинить ріст позитивної динаміки економічної складової. У наведеній статті показано місце сучасної банківської системи в економічному вимірі України, визначено поняття «банківська система» як одне з центральних, системоутворюючих понять банківського права, виокремлено кілька підходів щодо розуміння такого поняття, зазначено структуру банківської системи України, її елементи, окреслено основні функції. Окремо увага була зосереджена на стані дослідження проблематики банківського права загалом та банківської системи зокрема, зазначено науковців – дослідників та вчених – економістів, які зробили значний вклад у вивченні та визначенні теоретичних проблем банківського права, у пізнанні й дослідженні правових основ банківської системи в Україні, розробці практичних рекомендацій щодо впровадження нових елементів в фундамент її зміцнення та розбудови. Наголошено на ролі центрального банку країни (Національного банку України) в структурі банківської системи та визначено його основну функцію відповідно до існуючої структури сталих правовідносин. Дана публікація дозволить зрозуміти, насамперед, що таке банківська система, її структуризація та функції відповідно до чинної нормативно-правової бази.

Правовий статус суб`єктів підприємницької діяльності у сфері надання послуг з охорони фізичної особи або майна: проблеми і виклики

А.Й. Француз — 2020-02-04

У статтi визначено правовий статус суб’єктів підприємницької діяльності з охорони фізичної особи і майна. Держава сформувала достатньо ґрунтовну нормативноправову базу, на основі якої здійснюється даний вид господарсько-підприємницької діяльності. Проте в ній неоднозначно трактуються деякі поняття, що пов’язано з невідповідністю
та неузгодженістю однорідних норм підзаконних і законодавчих актів. У практиці діяльності це викликає певні, інколи досить значні, незручності як для суб’єктів підприємництва з надання охоронних послуг, так і в роботі державних органів, які покликані здійснювати контроль за згаданими суб’єктами. Забезпечення фізичним захистом підприємств через здійснення охоронної діяльності в системі безпеки є нагальною проблемою для вітчизняних підприємців. Законодавство України у даній сфері базується на Конституції України та Законі України “Про охоронну діяльність”, різноманітних міжнародних конвенціях та договорах. Окремі аспекти щодо організації діяльності та порядку надання послуг з охорони фізичної особи або майна потребують більш значного правового регулювання. Організація
діяльності та порядок надання послуг з охорони фізичної особи або майна повинна мати комплексний, цілісний підхід до розв’язання проблем, які є в цій сфері, на єдиній концептуальній основі державної політики з урахуванням прийняття спеціальних законів, які повинні регулювати окремі види охорони. Важливо створити надійне та гнучке нормативноправове забезпечення охоронної діяльності, належний механізм контролю за дотриманням
законодавства приватними структурами, розмежування їх компетенції з органами внутрішніх справ, що здійснюють адміністративну діяльність у цій сфері, «змусити» їх співпрацювати заради запобігання правопорушень. Подальший розвиток ринку охоронних послуг у бік приватного сектору не повинен перетворити державу на стороннього спостерігача цих функцій. Обов’язок держави та її органів – забезпечити дотримання прав і свобод людини й громадянина.

Сучасний стан системи земельного законодавства України та її розвиток в умовах євроінтеграц

В.В. Корольова — 2020-02-04

У статті автором розглянуто сучасний стан системи земельного законодавства України та її розвитку в умовах євроінтеграції. Конституцією України підтверджено «європейську ідентичність Українського народу і незворотність європейського та євроатлантичного курсу України», надано відповідні повноваження Верховній Раді України, Президенту України, Кабінету Міністрів України щодо європейського та євроатлантичного курсу України. Тобто виконавчому та законодавчому органам державної влади України основним законом України прямо приписані вектори євроінтеграції. Звернута увага на суттєву інерційність в процесах запровадження та практичної реалізації змін на
шляху до євроінтеграції, згаданих вище органів законодавчої та виконавчої влади України. Досліджено визначення поняття «система»; «системи законодавства» та її складові елементи. Звернута увага, що поняття «земельне законодавство» може мати подвійний зміст: під ним розуміють або сукупність лише законів («вузьке» розуміння), або сукупність законів і інших підзаконних нормативно-правових актів («широке» розуміння). Сучасний стан системи земельного законодавства України, в контексті наповнення нормативно – правовими актами, змушує відзначати велику її структурованість. Норми, що регулюють земельні відносини, розпорошені по сотнях нормативно-правових актів. Це потенційно призводить до наявності великої кількості колізій. Наголошено на неприпустимість наявності колізій в земельному законодавстві України. Слід звернути увагу та те, що актуальність та своєчасність піднятої проблематики полягає в тому, щоб наголосити на зміні в підході до проблематики класифікації нормативно-правових актів земельного законодавства як первинного джерела систематизації та створення прозорої системи земельного законодавства, що в свою чергу дозволить покращити та наблизити двосторонній обмін досвідом та результатами правотворчості, як між законодавчими та виконавчими органами так і для всіх громадян України. Наголошено на необхідності комплексного підходу, врахування прагнень суспільства та історичних традицій для успішної реалізації земельної реформи.

Траєкторія Центральної та Східної Європи у 20–21 століттях: виклики процесу глобалізації, гібридні небезпеки (політичні та правові аспекти)

А. Й. Француз — 2020-02-04

Центральна та Східна Європа займають особливе місце у новому багатополярному світовому порядку, що формується під впливом Європейського Союзу, США, Китаю та Росії. Для розуміння європейської перспективи в міжнародному порядку, заснованому на правилах, слід обговорити геополітичну траєкторію регіону та його статус у міжнародному праві, враховуючи всю сукупність історичних, політичних, економічних та екологічних питань. Гібридний процес глобалізації включає розділення та збройні конфлікти, розпочаті заради далекосяжних глобальних інтересів. Центральна та Східна
Європа зараз, після початку російської агресії проти України, перетворюється на передову лінію конфлікту між глобальним Сходом та Заходом. Російський мілітаризм, передбачувано небезпечний і підступний, в пропаганді представляє свою активність як реакцію на мілітаризацію регіону силами НАТО. Анексія Криму, військове вторгнення на Східну Україну та гонка озброєнь – приклади російської імперіалістичної політики. Потрібна чітка стратегія та значущі трансформації для підготовки Центральної та Східної Європи до майбутніх викликів та загроз у проблемному геополітичному середовищі

Проблеми і перспективи розвитку та функціонування медіації у вітчизняних судах

А. Й. Француз — 2020-02-04

У статті досліджено теоретико-правові основи становлення та розвитку медіації в Україні. Медіація – переговорний процес за участю третьої сторони, що сягає своїм корінням в історію розвитку людських відносин, але оформився як сучасна практика розгляду конфліктних ситуацій лише в другій половині XX століття. Сьогодні в країнах з розвиненою правовою системою медіація досить широко застосовується при вирішенні різних конфліктів, а люди все частіше вдаються до допомоги медіаторів. Статистика показує, що в більшості випадків їм вдається вирішити конфлікт успішно. Основною перевагою медіації є активна позиція сторін у комунікативній взаємодії, проте сучасні українські реалії дещо інші – громадяни України ставляться з деякою пересторогою до самої процедури медіації. Бар’єром на шляху масштабного практичного впровадження медіації загалом у вітчизняну правову систему, зокрема її інтеграції в судову систему, є відсутність обов’язкової досудової медіації, законодавчої бази, яка регламентує можливість здійснювати переспрямування осіб, що беруть участь у суперечці, на обов’язкове проходження процедури медіації, а також відсутність можливості застосування матеріальних заходів впливу на осіб-учасників спору, які перешкоджають позасудовому врегулюванню спору. Разом з тим, процесуальне законодавство та практика його застосування в зарубіжних країнах передбачають регулювання проблемних питань співіснування і взаємодії інституту медіації з органами правосуддя. Особливість процедури медіації полягає в тому, що сторони бажають за участі посередника (медіатора) знайти взаємоприйнятне рішення в своєму спорі та врегулювати його. Медіатор, який є по суті арбітром або представником будь-якої зі сторін спору, по факту виконує функції проміжної ланки – транслятора (переговорника) між ними. Медіатор не володіє правом приймати рішення щодо спору в рамках проведення процедури і по його суті. Медіатор виявляє, сприяє виявленню справжніх намірів сторін, їх реальних потреб при обговоренні й допомагає знайти спільне для обох сторін рішення.

Конституційно-правовий статус парламентів країн ЄС з республіканською формою правління (змішані республіки)

Л. І. Баликіна-Галанець — 2020-02-04

У статті проведено порівняльний аналіз конституційно-правового статусу парламентів країн ЄС з республіканською формою правління. Приділено увагу структурі парламентів, способу їх формування, кількості депутатів та строку їх повноважень. На сьогоднішній день національні інтереси України безпосередньо пов’язані з євроінтеграцією. Для реалізації даного завдання одним із інструментів є дослідження інституту парламенту в країнах Європейського Союзу з республіканською формою правління та застосування деяких принципів функціонування на практиці. Цілісного порівняльного дослідження конституційно-правового статусу парламентів країн ЄС в літературі не проводилося. В Україні не згасають дискусії щодо структури Верховної Ради та доречної кількості народних депутатів. Для розгляду зазначених питань під новим ракурсом у межах цієї статті проведено порівняльний аналіз конституційно-правового статусу парламентів країн ЄС з республіканською формою правління. Аналізуючи країни, які входять до складу ЄС, вбачаємо, що вони мають різні форми державного правління, різні етапи розвитку та становлення державності, відмінні традиції, культуру, ментальність тощо. Автор керується правовим критерієм, а саме формою державного правління, та ставить за мету дослідити особливості структури парламентів і порядку їх формування, кількості депутатів та строку їх повноважень. Дослідження конституційно-правового статусу парламенту України – Верховної Ради, його перспектив реформування з метою вдосконалення є неможливим та неповним без належного правового аналізу конституційноправового статусу парламентів країн Європейського Союзу. В даному випадку, географія обрана не випадково, адже в нашій країні триває процес євроінтеграції з метою набуття членства в ЄС. Тому досвід зазначених країн повинен бути використаним для становлення парламентаризму в Україні. На основі аналізу робляться висновки щодо доцільності зміни структури Верховної Ради України та потреби зменшувати кількість народних депутатів.

Соціальна політика на українських землях: історико-правовий аспект

О. О. Корнієнко — 2020-02-04

Соціальна політика будь-якої держави у новітню добу є невід’ємним і показовим виміром її економічного стану. Більшість сучасних країн світу проголошують себе суверенними, незалежними, демократичними, правовими та соціальними державами. Кожна з них мірою своєї економічної спроможності намагається захистити своє населення в нестандартних життєвих ситуаціях. Українська держава не є винятком, хоча впродовж свого існування зіштовхувалася з надзвичайно складними викликами. Останнім часом ситуація в державі погіршилася внаслідок воєнних дій на сході країни, спричинених російською військовою агресією. Війна за український суверенітет призвела до збільшення соціально незахищених категорій населення, що відтепер потребують помітного захисту з боку держави. Тому соціальна політика держави і соціальний захист населення залишаються вкрай актуальними в наші дні. Задля впровадження дієвого механізму соціальної підтримки населення завжди доречно звертатися до попереднього позитивного досвіду
минулих поколінь, проаналізувати його та врахувати всі допущені помилки. Наша стаття присвячена дослідженню процесу становлення та формування соціальної політики на теренах України, починаючи з княжої Київської держави, закінчуючи сьогоденням. Авторка приділяє увагу і вітчизняному, і зарубіжному досвіду в цій галузі. Окрему увагу акцентує на періоді національно-визвольної боротьби українців у добу революції 1917-1921 років. Адже саме в цей період уперше почав функціонувати окремий спеціалізований орган влади, який безпосередньо відповідав за соціальний захист громадян України – Міністерство народного здоров’я й державної опіки. Це було значним досягненням ХХ століття та одним із важливих кроків гетьманського уряду Павла Скоропадського. Це дало поштовх укоріненню традиції створювати відокремлені органи для захисту населення, щоправда, деякі з них подеколи діяли лише де-юре. Наступні національні українські уряди (а також радянські) вдосконалювали систему органів соціального захисту.

Значення ІІІ Універсалу Центральної Ради для військового будівництва в Україні

Я. В. Пишняк — 2020-02-04

У статті досліджено нормотворчу діяльність Української Центральної Ради загалом у процесі військового будівництва, визначено організаційно-правові засади формування Збройних сил, проаналізовано позитивні та негативні чинники, які виплинули на формування армії. Акцентовано увагу на важливості діяльності тогочасної армії, розглянуто помилки у ході військового будівництва, проаналізовано зміст ІІІ Універсалу УЦР у частині регламентування основних засад функціонування Збройних сил. У дослідженні висвітлюються передумови, що сприяли виникненню та подальшому розвитку військовополітичної діяльності Української Центральної Ради, а також окреслено особливості процесу існування Збройних сил. Окремо вивчено відносини, які виникали між військовими, старшинами й козаками, зокрема щодо зміцнення їх дисципліни, а також наголошено про відповідальність, яку несуть начальники за невиконання норм законів, виданих за часів та діяльності Української Центральної Ради 1917-1920 років. У статті опрацьовано погляди соціал-демократів, соціалістів-революціонерів, соціалістів-федералістів щодо створення та розбудови Збройних сил, а також висвітлено законодавчу базу військового будівництва. Проаналізовано деякі праці щодо заходів з розбудови української армії, кроки щодо зміцнення обороноздатності України й підготовки до відсічі більшовицької агресії в листопаді – грудні 1917 р. Під час аналізу процесу будівництва Армії УНР мав місце розгляд питання щодо його здійснення на ґрунтовній правовій базі й виходу з-під впливу романтично-революційного уявлення про роль війська. Досліджено, що в науковій літературі досить детально висвітлено причини поразки і прорахунки діяльності УЦР у війні та особливості перебігу подій у кінці 1917 р. – на початку 1918 р., а також важливі мотиви військових невдач національних формувань. Стверджується, що більшість сучасних вітчизняних дослідників роблять висновок про неготовність УНР до війни, а тому було встановлено організаційноправові засади формування армії України у період 1917-1920 років, а також з’ясовано питання обліку та реєстрації військових частин тих часів.

Особливості розвитку адвокатури в СРСР в умовах встановлення однопартійної системи

А. О. Сімоненко — 2020-02-04

У статті проаналізовано специфіку функціонування адвокатури в СРСР в умовах встановлення однопартійної системи. З’ясовано, що партія виробляла директиви з державних планів, а також важливих питань розвитку господарського і соціальнокультурного життя суспільства. Вони містили прямі вказівки про завдання представницьких органів влади у господарському будівництві. В окремих випадках партія виступала ініціатором створення радянськими органами конкретних правових актів і дуже швидко змогла налагодити управління країною. Правляча партія прагнула через своїх членів, які знаходилися на державній службі, проводити особисту лінію, що націлювала весь механізм влади на здійснення власних програмних засад. Показано визначальний вплив партійнорадянського керівництва на становище адвокатури в період трансформаційних процесів у радянській державі. Доводиться, що організаційно-правові основи становлення та діяльності радянської адвокатури на етапі створення союзної держави були співзвучними з ідеологією і революційним досвідом правлячої партії. З часу встановлення однопартійної системи колегії правозахисників перетворилися в колегії захисників, обвинувачів і представників сторін у цивільному процесі. Колегії комплектувалися на розсуд виконкомів рад, а за їх діяльністю було встановлено державний контроль, здійснюваний губернськими відділами юстиції. Члени колегій вважалися посадовими особами та отримували утримання в розмірі окладу, який прирівнювався до окладів суддів народних судів. Таким способом було закладено основи одержавлення інституту захисту, що існував фактично впродовж усього періоду радянської влади. У статті розглянуто суть декретів радянської влади, які регулювали адвокатську діяльність. Досліджено, що на етапі встановлення радянської влади захист організовувався за принципом трудової повинності. Характерно, що неї долучалися громадяни, які за своєю освітою, професією, партійним чи службовим стажем були спроможні виконувати обов’язки захисників у суді.

Закордонний досвід у здійсненні душпастирської опіки військовослужбовців та можливості його використання для України

М. М. Ващук — 2020-02-04

Сьогодні в Україні активно розвивається практика душпастирської опіки військовослужбовців. Однак її правове регулювання не забезпечується на належному рівні, що зумовлено досить істотними прогалинами й іншими недоліками законодавства України у цій сфері. Багато демократичних правових держав світу вже мають чималий позитивний досвід у правовому регулюванні та функціонуванні інституту військових капеланів. Його вивчення становить значну наукову цінність для вітчизняної правової науки та можливість застосування в адаптованому вигляді для України. У статті досліджено закордонний досвід правового регулювання функціонування інституту військового капеланства на основі конкордатів і законодавства про свободу віросповідання в частині, що стосується правового статусу і функціонально-цільового призначення військових капеланів, а також реалізації релігійних прав військовослужбовців. Аналіз правової природи та правового статусу військових капеланів у закордонних державах дозволяє дійти висновку, що інститут військового капеланства міцно і давно вже увійшов у звичне життя військових підрозділів у більшості держав світу. В одних державах (наприклад, у Великобританії, Угорщині, Іспанії й Канаді) статус військового капелана нормативно прописаний гранично чітко і досить деталізовано в численних актах, а в інших державах на рівні законів наявні прогалини у цьому питанні, але статус певним чином унормований підзаконними актами або
угодами (зокрема, в Норвегії). Узагальнення закордонного досвіду правового регулювання статусу та діяльності військових капеланів засвідчило складну топологію та гетерогенність урегулювання правового статусу (від детального прописування до відсутності норм у базових нормативно-правових актах), законодавче закріплення функціонально-цільового навантаження, організації та функціонування військових капеланів, фреймування їх діяльності в Збройних силах закордонних держав.